Коломойський влітку вивів за кордон $1,8 млрд, а Нацбанк тоді ж втратив $2 млрд для утримання курсу гривні. Одразу після чого почався колапс.

- В прошлую пятницу в СМИ появилась статья, в которой приводятся данные, что Приватбанк вывел из страны через фиктивные импортные контракты около 11 млрд грн. Летом вы выпустили разъяснение, что штраф за такие нарушения будет равняться сумме липового контракта. Будете штрафовать Приват?

- Я не видела у Приватбанка операции по выводу 11 млрд грн. Пока я видела у него, как и у остальных банков, лишь отток депозитов. И не видела я, чтобы Приват задержал хотя бы одну платежку. На сегодняшний день у меня претензий к Привату нет.

Валерія Гонтарєва

Це фрагмент інтерв’ю голови Нацбанку України Валерії Гонтарєвой виданню «ЛIГАБiзнесIнформ». Вона дала його у листопаді, через кілька днів після публікації Федора Оріщука у «Главкомі« про вивід «Приватбанком» сотень мільйонів доларів за кордон за угодами, які дуже складно назвати НЕфіктивними.

Кілька днів тому, після того, як Нацбанк остаточно розписався у своїй неспроможності втримати курс гривні і дозволив їй відчалити в район 20 грн./$, про цю історію нагадав блогер Олексій Романов. Доповнивши своїми розшуками.

Ми вирішили звести докупи всі дослідження, додавши свої. Зважаючи на те, що, по-перше, історія ця виявилась незаслужено забутою, по-друге, все-таки вирахувати повну ціну питання. Отож.

У судовому реєстрі є кілька десятків справ, які свідчать про те, що минулого літа з «Приватбанку» було виведено за кордон щонайменше $1,8 млрд. У ті ж самі місяці резерви Нацбанку схудли на $2 млрд, а офіційний курс гривні штучно втримувався на рівні 11,5.

Так сталось, що після того, як «приватівці» вивели за кордон свої гроші, курс гривні почав остаточно валитись без жодних шансів на зупинку. Можливо, «просто так сталось». У кожному випадку Нацбанк цієї залежності не досліджував, бо нагадаємо Гонтарєва «не видела у Приватбанка операции по выводу 11 млрд грн».

Однак не будемо звинувачувати керівника НБУ. Можливо, вона мала на увазі, що не бачила 11 млрд, зате помітила більші сумми. Адже $1,8 млрд тоді становило близько 21 млрд грн. І якби журналіст уточнив, то почув би: «21 миллиард видела, а 11 – нет, не было такого».

Тут є ще один цікавий нюанс. Всі «приватні» оборудки з виведення грошей були проведені у травні-серпні. Остання угода – 21 серпня. А вже наступного дня стало відомо, що Гонтарєва звернула увагу банкірів на те, що «покупка валюты под фиктивные экспортно-импортные контракты, «мусорные» ценные бумаги, а также мнимые сделки, смыслом которых является искажение реального содержания транзакций, сокрытие 100% продажи валютной выручки и другие операции, которые придумываются в обход введенных регулятором административных ограничений, — это нарушение валютного законодательства, следствием будет применение штрафов в размере соглашения».

Ігор Коломойський

Тобто Гонтарєва включила регулятора лише після того, як «приватівці» закінчили свої справи.

Тепер перейдемо до механіки оборудок, яку ми реконструювали з судових рішень. Стандартна схема виглядала так.

Пов’язана з групою «Приват» фірма отримувала у «Приватбанку» кредит, гроші якого залишались на рахунку у цьому ж банку. Потім фірма укладала угоду з якоюсь британською компанією на закупівлю якогось товару (назва товару – несуттєва) на десятки мільйонів доларів. Через кілька днів після цієї угоди фірма перераховувала 100-відсоткову попередню оплату британцям на рахунок у «PrivatBank Cyprus branch». Лише після цього українська фірма укладала угоду з «Приватбанком» про те, що заставою по раніше взятому кредиту є майнові права на ще непоставлений товар від британців. А вже після цього британська фірма повідомляла, що не може виконати поставку і розривала угоду з українською фірмою, не повертаючи отримані гроші.

Ось так у травні-серпні з «Приватбанку» у «PrivatBank Cyprus branch» було перекачано $1,8 млрд.

(див. повний перелік 42 «прокладок» і їх «приватівського» коріння)…

Після цього починалось замітання юридичних слідів. Українська фірма зверталась до Господарського суду Дніпропетровської області (один із прикладів) з вимогою стягнути з британців гроші і розірвати договір застави з «Приватбанком». У всіх випадках суд вирішував однаково – гроші треба повернути, договір застави – не розривати.

Але за юридичним боком фактова залишалась такою: «Приватбанку» за договорами застави належать так і не поставлені в Україну товари. А шанси стягнути аванси з британських фірм здаються такими ж примарними, як у»Юкоса» стягнути збитки з Путіна.

Тепер ще трохи про те, чому ці оборудки неприємно тхнули ще на момент укладання угод, і чому Нацбанк мав ретельніше придивитись до них щодо фіктивності.

По-перше, $325 млн пішло на поставку в Україну екскаваторів та автокранів. Аби повірити, що у воюючій країні, де промислове виробництво минулого літа котилось у тартарари, комусь різко знадобилась така кількість вантажно-будівної, треба бути щонайменше Гонтарєвою.

Ще $366 млн пішло на придбання поліетілентерефталату, який використовується при виробництві фото-, кіно- та рентгенплівки. Тут можемо Гонтарєвій нагадати, що єдиний завод з виробництва кіноплівки в Україні – шосткінська «Свема» – був розпиляний на брухт Щербанем і Чмирьом ще в середині 2000-х.

По-друге, українські закупівельні фірми, через які йшов вивід доларів з «Приватбанку», мають купу доказів про їх афілійованість з угрупуванням Ігоря Коломойського. Наприклад ТОВ «Карінда», через яку вивели $18 млн, не завжди мала таку назву, не завжди була зареєстрована на офшор «Равенскрофт холдінгз лімітед» (Тортола), і тільки віднедавна має директором такого собі Максима Счастливця.

На момент утворення у 2005 році ця фірма називалась ТОВ «Дніпропетровська фінансово-промислова група «Приват». Її власником був офшор «Компанія «ФПГ Приват лтд» (Тортола). А директором кілька років була Юлія Лихачова – член ревізійної комісії ПАТ «Дніпроазот», що належить «Привату».

По-третє, про відношення британських «кидал» до «Привату» можна просто погуглити.

• «Rossyn investing corp.» (отримала від «приватівців» $61 млн) – це давній постачальник «Укрнафти« і через неї йшли оборудки по продажу бензину «Укртатнафти» з подальшим продажем назад в Україну через сумнозвісну «Лівелу».
• «Teamtrend Limited» (виведено $494 млн) ще десять років тому світилась у ЗМІ з посиланням на рішення британського суду, як компанія, що належить самому Ігорю Коломойському і Сергію Шекланову.
• «Trade Point Agro Limited» ($501 млн) – це давній постачальник «Запорізького масложиркомбінату» (ТМ «Щедро»), що належить «Привату».
• «Collyer Limited» ($721 млн) відоме як акціонер ПАТ «Ботієвське хлібоприймальне підприємство» (Дніпропетровська область), реєстратором прав власності якого є «Приватбанк».
• «Milbert ventures inc.» ($33 млн) – це давній партнер «Укрнафти« і «Укртатнафти» по постачанню нафти.
• «Zao ukrtransitservice ltd» ($6 млн) – акціонер дніпропетровського ПАТ «Літ», яке раніше через ланцюжок належало самому «Приватбанку».

Далі описувати не будемо. Перейдемо одразу до висновків. Для написання цього тексту журналісти витратили одну добу на гуглопошук, вивчення ЄДР, реєстру судових рішень і співставлення виводу грошей з втратами валютних резервів України.

Гонтарєва, володіючи незрівнянно потужнішими ресурсами і аналітиками, «не видела у Приватбанка операции по выводу».

Ну, що ж – це талант. І те, що в Україні – талановитий керівник НБУ і є єдиним позитивом у цьому тексті.

Юрій Ніколов, Ірина Салій, «Наші Гроші»

Новий генпрокурор і мешканці елітного будинку по Грушевського,9а, по сусідству з яким живе Порошенко.

Новий генпрокурор Віктор Шокін як і більшість його попередників зібрав у парламенті конституційну більшість голосів за своє призначення. Голосували «за» навіть такі одіозні персонажі як Юрій Бойко, якому генпрокуратура ні за часів Махніцького, ні при Яремі не змогла артикулювати жодного закиду за «вишки Бойко». Зрештою, так само в часи Януковича «за» генпрокурора Пшонку голосували тоді ще несамовиті опозиціонери на кшталт Сергія Міщенка, який згодом взяв у куми сина генпрокурора Артема.

Тобто нічого нового. Президент Петро Порошенко вибрав Шокіна на одну з найголовніших антикорупційних посад людину, яка всю кар’єру провела на вищих щаблях у ГПУ.

Відразу відмітимо, що Шокін, який останні півроку був заступником генпрокурора, має одне з найкращих резюме серед інших заступників Яреми. Принаймні, декларація пристойніша (будинок під 300 квадратів, дві квартири, майже гектар землі і жодної машини), ніж у самого Яреми (майже гектар землі, будинок на 300 квадратів, гараж на 130 кв м, квартиру на 260 кв м. та шість автівок, серед яких коштовні Volkswagen Touareg і Mercedes-Benz ML350) та у його вірного помічника Даниленка (коштовні джипи та земля – докладніше у статті «Автомобілі Яреми і його заступників«).

Також Шокін може похвалитися своїми професійними успіхами. Наприклад, саме він очолював полювання на вбивцю Гонгадзе Пукача.

Разом з тим, його прізвище фігурувало у вкрай неоднозначній історії з багатоповерхівкою у Маріїнському парку поруч з Верховною Радою. У 2005 році цей будинок по вул. Грушевського, 9а став одним із символів безсилля «помаранчевої» влади у боротьбі зі «злочинним» минулим.

Фірма «Інвес» вигнала 22 поверхи замість дозволених 15. І, мабуть, під час будівництва осточортіла мешканцям сусіднього будинку по Грушевського, 9. Одним із цих мешканців був тоді і є зараз нинішній президент України Петро Порошенко, який у 2005 році був секретарем Ради Нацбезпеки. Десять років тому люди говорили, що саме Порошенко ініціював розбори з «Інвесом», яке з боку Генпрокуратури курував саме Шокін -заступник генпрокурора Піскуна.

На передньому плані будинок Петра Порошенка, позаду – скандальна багтоповерхівка Грушевського, 9а.

Однак тоді все це закінчилось пшиком, забудовник навіть вигнав ще кілька поверхів та добудував нові секції. Звісно, пліткарі відреагували на це передбачувано: «Шокін і Порошенко взяли на лапу». Однак сам Шокін заявляв, що він ні до чого:

«Это дело расследовала прокуратура города Киева. Городской прокурор был Василий Присяжнюк. Я знаю точно одно – что все вопросы по этому дому, законности строительства, заселения, кто платил деньги, курировал лично Пискун. Это я знаю на сто процентов!»

Тож тепер у Шокіна є усі повноваження, щоб довести до кінця справу з багатоповерховим одороблом, яке протизаконно і потворно висить над Дніпром. І цей об’єкт може послужити цілком пристойним індикатором серйозності антикорупційних намірів. Тим паче, що в будинку по вул. Грушевського, 9а мають помешкання дуже цікаві персонажі.

Однак перед тим, як перейти до списку мешканців, відзначимо один прикметний нюанс.

Донька генпрокурора Тетяна Горностаєва віднедавна є заступником прокурора Одеської області.

У цитаті Шокіна згадувався екс-прокурор столиці Василь Присяжнюк, до якого нібито і варто адресувати питання щодо цього будинку. Так ось, Присяжнюк після Києва був призначений прокурором Одеської області (згодом очолював Рівненську прокуратуру і був люстрований по законам постянуковичевського часу). І саме заступником прокурора Одеської області у листопаді 2014 року була призначена Тетяна Горностаєва, донька тоді замгенпрокурора, а нині генпрокурора Віктора Шокіна. Її чоловік Олексій Горностаєв (зять Шокіна) у вересні був призначений заступником прокурора Київського району Одеси. А батька її чоловіка Миколу Горностаєва (свекра Шокіна) тоді ж було піднято до заступника прокурора Дніпропетровської області. Тобто складається враження, що непотичним династіям у Генпрокуратурі нічого не загрожує.

А тепер повернімось до Грушевського, 9а. Це один з найкоштовніших будинків України. Купити квартиру тут можна по $5 тисяч за квадратний метр, орендувати – за 20 тисяч гривень на місяць. Дозволити таке собі можуть лише дуже заможні люди.

За допомогою публічного реєстру про нерухомість ми подивились на мешканців цього будинку. І виявили кілька перетинів з політичною кар’єрою Порошенка. Наприклад, тут квартири мають лідери Партії регіонів, одним з першозасновників якої у 2001 році був Петро Олексійович. Також купа квартир належить фірмі, наближеній до Віктора Медведчука. А Петро Олексійович і у СДПУ(о) був одним з найперших у 1998 році, покинувши її для створення власної «Солідарності». Кар’єра Порошенка тих років чудово ілюструється на прикладі генерала Развадовського з цього будинку – був нардепом від усіх трьох названих партій.

Але залишимо символізм і перейдемо до персоналій.

Власники житла і паркомісць у багатоповерхівці по вул. Грушевського, 9а

• Віктор Федорович Янукович – у «межигірських» документах було знайдено платіжку від БТІ, виписану у 2011 році на ім’я тоді ще президента України. У той період платежі за комунальні послуги по цій квартирі проходили через «Танталіт». 12-кімнатні апартаменти загальною площею понад 1000 квадратних метрів офіційно оцінено у 6,16 млн грн., комуналка у 2011 році коштувала 8 тис грн. на місяць, або $1 тисячу. Оскільки сам Янукович мешкав у «Межигір’ї», перекриваючи пів-Києва аби доїхати з заміської резиденції на Банкову, хто користувався/користується його апартаментами – невідомо.
• Лариса Атреп’єва – керівник ТОВ «Фонд «Донеччина», засновником якого є Наталя Рибак, донька екс-голови Верховної Ради Володимира Рибака, одного з старих товаришів Януковича.
• Ірина Фріденталь – невістка екс-спікера ВР Володимира Рибака, донька одного з впливових донецьких бізнесменів 1990-х років Михайла Фріденталя (керував облпостачем). Ще одна донька Фріденталя Галина вийшла заміж за банкіра Шепелєва, відомого по карним історіям з банком «Родовід» Юрія Іванющенка та іншим конвертаційним установам.
• Тетяна Терехова – донька нардепа Андрія Деркача, дружина Івана Литвина, сина екс-голови Верховної Ради Володимира Литвина.
• Юлія Зубик – донька нардепа Володимира Зубика, який свого часу став першою «тушкою» у парламенті, а також вважався причетним до схем по імпорту палива через «Лівелу» та будівельної фірми «Інтергалбуд».
• Юрій Притика – син екс-голови Вищого Господарського суду України Дмитра Притики.
• Владислава Калєтнік – так звуть доньку екс-голови митниці Ігоря Калєтніка та студентку престижного КІМО.
• Сергій Рудьковський – брат колишнього лідера Соцпартії та тусовочного міністра транспорту Миколи Рудьковського.
• Даяна Іванющенко – донька Юри Єнакіївського.
• Мохаммад Хані Омран Алі – у нього Юрій Іванющенко «віджав» будівництво металургійного заводу в Білій Церкві.
• Володимир Макеєнко – екс-нардеп від Партії регіонів, екс-голова КМДА.
• Олексій Білий – нардеп від «Опозиційного блоку». У 2000- х роках очолював «Азовсталь» і «Єнакіївський металургійний завод», був заступником донецького губернатора Віктора Януковича.
• Іван Кравчук – у цього чоловіка орендує дві квартири одеський губернатор Ігор Палиця, один з топ-менеджерів групи «Приват» Коломойського.
• Володимир Вагоровський – донецький бізнесмен, який будучи міноритарним власником торгової мережі «Амстор» зумів віджати низку магазинів в зоні АТО у мажоритарного акціонера Вадима Новинського (нардеп від «Опоблоку»).
• Вікторія Островська – партнерка Вагоровського по ТОВ «Транс-будінвест».
• Віктор Развадовський – генерал-лейтенант міліції, екс-нардеп від СДПУ(о), Партії регіонів, «Солідарності», зараз нардеп від «Волі народу».
• Ірина Березкіна – дружина нардепа Станіслава Березкіна («Економічний розвиток»).
• ТОВ «Інвестиційна Компанія «Укркапітал» – директором є Дмитро Шуст, він же директор благодійного фонду Віктора Медведчука. Ця фірма за рішенням Госпсуду Києва у 2010 році відсудила 12 квартир у цьому будинку у фірми «Інвес», яка і зводила цей будинок. Засновниками «Інвесу» були Володимир Панчук и Анатолій Шалоплут.
• ТОВ «Консент-Плюс» – кінцевими власниками є структури Віктора Пінчука.

Було би, звичайно, цікаво поспостерігати, якби прокуратура «відновила законність» і змусила знести неправильно побудовані поверхи. Це ще крутіше, ніж посадити «трьох друзів».

Про сусідів Пшонки і Януковича з будинку на вул. Володимирська, 49а можна почитати тут.

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Після цього Тетяна Горностаєва в інтерв’ю 368.media розповіла, що генпрокурор Віктор Шокін не є її батьком.

За її словами, Шокін не є її біологічним батьком, але певний час був одружений на її матері.

«Я знайома з Віктором Миколайовичем, але не є його рідною дочкою, бо народжена в іншому шлюбі. Певний час він був чоловіком моєї матері, але вже більше десяти років, як цього шлюбу не існує», – розповіла Горностаєва.

«З того ж часу, приблизно з 2004 року, до мого приходу в органи прокуратури, тобто в 2005 році, ми з Віктором Миколайовичем не спілкуємося», – додала вона.

За словами Горностаєвої, її прихід на посаду заступниці прокурора області ініціював сам нинішній прокурор Одещини Андрій Приз.

«Зміна штату була пов’язана з тим, що у жовтні у зв’язку з законом України «Про очищення влади» були звільнені чотири з п’яти заступників. Андрій Андрійович (Приз) запропонував мені зайняти цю посаду, і я погодилася», – запевняє Горностаєва.

При цьому вона вважає, що закон про люстрацію суперечить Конституції.

«З моєї точки зору закон «Про очищення влади» суперечить Конституції, суперечить основним принципам і свободам людини, принципу презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності… Це не означає, що якщо людина займала посаду, то вона апріорі є злочинцем», – вважає Горностаєва.

Депутат Єгор Соболєв, ціливши в депутата Івченка, випадково потрапив у Присяжнюка, Іванющенка, Шуфрича і сотні інших «достойних людей».

Кілька днів тому депутат Єгор Соболєв вийшов у кулуарах Ради на свій особистий Майдан.

Звичайно, законопроект №1159 – це не відмова України від євроінтеграції, а депутат Вадим Івченко – не «злочинна влада», але паралелей вистачає. Навіть коментарі соціальних мереж мимоволі нагадали події річної давності.

«Для мене Соболєв у цей день став героєм», – написала журналіст і громадський діяч Ірина Федорів.

«Молодець, добре настучав Єгорці. Шкода, що мало»,- звертаючись до Івченка, щиро відгукнулась Тетяна Монтян.

Однак основна схожість бійки і Майдану, безумовно – в більш глибинній речі. Якщо назвати її однією фразою, то це – «Справедливість проти закону» (у інтерпретації Майдану: «Зрозумійте, нас просто це задовбало»). Даруйте, але доведеться тут зробити невеликий ліричний відступ.

…Кілька років тому, за часів «попередників» американський юрист розповів мені про стандартний доказ їхніх адвокатів і прокурорів. Виступаючи перед присяжними, вони деколи говорять таке: «Справді, якщо виходити з букви закону, то цей чоловік винний. Це законно. Але це несправедливо». І дуже часто присяжні голосують не так, як хоче закон, а так, як вони відчувають справедливість. Згодом це стає прецедентом, а потім поправкою до закону і т.д. Логіка присяжних така: справедливість – це найвища цінність, і закон мусить її встановлювати, а не керувати нею.

У той самий час Україна показувала найяскравіші докази цієї ж теорії, тільки навпаки. Верховна Рада віддавала президенту антиконституційні повноваження і роздавала субсидії олігархам, Фонд держмайна дарував підприємства, а Мінюст народжував корупційні схеми із швидкістю смаження пиріжків. 95 % корупційних тендерів проходили «згідно з чинним законодавством», бізнесмени самі дарували свої частки «сімейним», а пересічні українці вдвічі переплачували за паспорт ЄДАПСу. Бо так вимагали «постанови, накази і рішення міжвідомчих комісій».

Корупція, яка вшита в законодавство – є найелітнішим видом корупції. Бо це:

1. Завжди багато грошей;
2. Її дуже важко ліквідувати;
3. Нікого не можна посадити – бо колегіальне рішення.

А тепер вертаючись до законопроекту 1159. Після цієї бійки з’явився шанс, що він не стане законом, а українці не будуть ошелешено спостерігати за крадіжкою тисяч гектарів землі, почухуючи потилицю і примовляючи «А шо тепер робити?».

Логіку законопроекту можна описати в трьох словах. Задумку організаторів нового закону описав у своєму блозі на УП працівник однієї з аграрних асоціацій Мар’ян Заблоцький. Зрештою, саме цей блог і став спусковим механізмом бійки, оскільки в ньому автор вирішив звинуватити Соболєва у корупції.

Так от, згідно із законом – місцева влада отримувала право на дерибан (юридичною мовою – право на управління) землями, які їй не належать. Тобто державними землями, які лежать навколо населених пунктів, і якими зараз розпоряджається Держкомзем. Тому що «Держкомзем – корупційний, а на місцях красти не будуть». На підтвердження цих слів автор опублікував скрін першої сторінки Гугла із новинами про затримання земельних чиновників на хабарях.

Навіщо місцевій владі додаткова земля? На це автори законопроекти теж відповідають досить чітко. Бо вона вже вся роздерибанена, а треба ще. Для людей, правда, пояснили трохи по-іншому: не всі мешканці змогли отримати свої 6-10 соток, бо не вистачило землі.

До речі, гарний був наведений приклад: «Найнижчий рівень спроможності реалізувати право на приватизацію ділянки у столиці України – Києві, де ним наразі змогли скористатися лише 2,7 % мешканців». Так що, дорогі кияни, якщо раптом столиця почне розпоряджатись навколишніми державними землями, то вам обов’язково перепаде. Якщо забудовники знову не розберуть. А розібрати можуть, бо законопроект передбачає не тільки право вкрасти державну землю, але й змінити цільове призначення. Людською мовою: «Пиляй дерева, будуй висотку – тепер можна. Законно».

До речі, оцей наївний підхід «хай державна земля стане нашою» здивувало і науково-експертне управління Верховної Ради, яке дало короткий негативний коментар. Як правило, короткий коментар у нього виходить тоді, коли законопроект не налазить ні на голову, ні на юридичну систему держави. Зрозуміти парламентських юристів неважко: так можна докотитись і до того, що віддати місцевим органам влади моря, озера, надра і все решта, що поки що з недогляду є у державній власності.

Але повернемось до корупції. Не будемо дискутувати, де більше крадуть – у Держкомземі чи на місцях. Набагато важливіше інше: чиновника державного земагенства зловити на хабарі і посадити можна, а голову сільради – практично нереально. Тому що голова сільради розпоряджається не державною власністю, а «власністю громади». А тому має право з нею робити все, що хоче. Головне кількох кумів у сільраду ввести для колегіального голосування. Мар’ян Заблоцький саме тому показує лінки на хабарі державних урядовців, бо лінки на посадку голів міськрад знайти фактично неможливо. Адже вони крадуть землю згідно із чинним законодавством – роздав 100 ділянок по 6 соток «мешканцям» (а точніше – загубленим паспортам мешканців), ті перепродали це забудовнику. І все – профіт.

Єдиною можливістю прикоськати місцевих хапуг до цього часу є – зафіксувати, що вони вилізли за межі ареалу, де їм дозволено красти. На «Наших грошах» можна знайти десятки судових рішень на зразок: «Сільрада в Київській області віддала 22 га аграрному підприємству «регіонала» з земель державної власності». Ніхто, до речі, після цього у в’язницю не сідає – ну, помилились селяни, з ким не буває. І до речі, майже немає тут рішень щодо 6-10 соток. Все якісь десятки гектарів для фірм Присяжнюка, Іванющенка, депутатів обласної ради і агробаронів.

Якщо цей законопроект стане законом – державні землі розлізуться як щурі. Думаю, місяця за три. А ще ж є додатковий бонус – калічний український кадастр. Де чия земля до цього часу дуже часто невідомо, і якась сільрада за 100 км від Києва може подарувати потрібній людині гектар біля Кончі-Заспи. Судіться потім. І це зовсім не плід хворої уяви.

Найяскравіший приклад: Генпрокуратура не змогла повернути гектари Іванющенка в Кончі-Заспі, де він будує «Межигір’я-2», власне завдяки земельній документації. Юридичною мовою: «суд не погоджується з тим, що ділянки розташовані в межах заказника. Київрада досі не затвердила меж цього об’єкта. Тому доказів розташування ділянок саме в межах заказника немає».

Законно? Законно. Справедливо? Отож-бо й воно…

Ми не будемо описувати всі ці десятки прикладів, бо вони практично під кальку. Узагальнимо. Забудовники, аграрні бонзи і просто «кращі люди міста» придумали проект, як законно отримати земельні ресурси, використовуючи бідність і забитість українських регіонів. При чому отримати так, щоб можна було з цією землею робити все що завгодно.

Чим на це відповісти? Можна, звичайно, повторити лозунг «Нас завдовбало», але краще, певно, все-таки модернізувати: «Ні, хлопці, вже так не буде».

А наостанок лінк на список депутатів, які лобіюють цей законопроект. З короткою характеристикою. Здається, цей список нам ще придасться.

Олексій Шалайський, «Наші Гроші»

Як екс-мер Миколаєва розвів на $2,5 млн главу правлячої фракції Кореї, а потім прикривався медаллю «300 лет Российскому флоту».

Цей текст – дещо непритаманний «Нашим грошам». Це просто опис кримінальної справи, який будь-хто може прочитати у Реєстрі судових рішень. Ми вирішили його опублікувати з двох причин.

По-перше, історія виявилась занадто колоритною. Виявилось, що для того, щоб обікрасти український бюджет, наші чиновники придумують складні схеми, а от, щоби облапошити заїжджого інвестора – вистачає тупої двоходової комбінації. І працює – за милу душу.

Друга причина цього тексту – це трохи поправити українську прокуратуру, яка на початку лютого жваво відрапортувала про те, що колишнього мера Миколаєва Олександра Бердникова засудили на 8 років. Насправді прокуратура лише добилась посилення покарання (за що їй, безумовно – хвала), але самі слідчі дії провадили ще «попередники». Отож.

Як спрацювала «миколаївська пастка» для заїжджих.

Чой Йонг Гю

Історія бере початок ще у 2008 році. Тодішній глава правлячої фракції у парламенті Кореї Чой Йонг Гю, який неодноразово бував в Україні, у черговий приїзд познайомився із тодішнім радником міністра аграрної політики, екс-мером Миколаєва Олександром Бердниковим.

Поважні люди швидко домовились про бізнес: організувати спільне сільськогосподарське підприємство на Миколаївщині. При цьому кореєць зобов’язався вкласти гроші, а Бердников – «свої нематеріальні активи у вигляді знань, вмінь, професійного досвіду у сфері сільського господарства».

Людською мовою: один дає гроші, другий – «вирішує питання».

Бізнес почався із створення ТОВ «Е-Крим Миколаїв», яке за $3 млн мало викупити у діючого ТОВ «Нива-Сервіс» 2400 га орендованої землі, нерухомість, сільгосптехніку і ще не зібрані з поля соняшник, сою, пшеницю. Корейцю і його експертам все чемно показали, і той погодився вкласти гроші.

Почалося все, як водиться, з того, що українці попросили на розкрутку «кеш». Можливо, для «вирішування питань», а можливо, і для виробничих потреб. У кожному випадку Чой Йонг Гю перерахував $210 тис, тобто 961,8 тис грн. (4,58 грн за долар), на рахунки двох підлеглих Бердникова з його ПП «Бая», які потім передали їх начальнику.

Після цього українські партнери корейського парламентаря сигналізували, що можна стартувати, і на рахунок новоствореного ТОВ «Е-Крим Миколаїв» зайшло ще $2,29 млн. Гроші, до речі, кореєць взяв у кредит, однак був упевнений в успіху, оскільки його найближчий партнер – Бердников, став директором «Е-Крим Миколаїв».

Подальше спілкування Бердникова і Чой Йонг Гю проходило здебільшого у режимі електронних листів. Бердников повідомляв корейцю про те, що їхнє підприємство не приносить доходів, а причиною цьому є засуха, світова криза, падіння цін на сільськогосподарську продукцію і інші малоприємні речі.

Якби на місці партнера Бердинкова був українець, то він би вже давно запідозрив щось неладне. Однак, корейці – вони як діти. Наприклад Чой Йонг Гю в суді заявив, що усі документи, які він підписував протягом 2008-2010 років, не перевіряв і не вивчав, оскільки повністю довіряв Бердникову «у зв’язку з тим, що той був чиновником і політиком високого рангу в Україні». Він просто не знав, що в Україні – «політик високого рангу» – це не достоїнство, а звинувачення.

І все ж дитина, дитиною, але через кілька років Чой отямився. Тим паче, що кредит час було повертати, відтак вирішив провести аудит. Ревізія виявила, що «дії повноважних осіб ТОВ «Е-Крим Миколаїв» не були направлені на розвиток господарської діяльності та отримання прибутку». Під цією розмитою фразою криється більш короткий і ємний вираз «дерибан».

Олександр Бердников

Усе було так просто, що аж нецікаво. Директор просто взяв і уклав фіктивні договори із «правильними» підприємствами на загальну суму 9,45 млн грн.

Уже у вересні 2008 року ТОВ «Е-Крим Миколаїв» нібито закупило залізобетонні вироби у ТОВ «Альянс-Груп» на суму 4,89 млн грн. Потім ці гроші перейшли на рахунки ТОВ «Холдингова компанія «Глобал Капітал» і ТОВ «Дах-Буд Україна» і в той же день стали готівкою. Цікаво, що директор ТОВ «Альянс-Груп» у суді розповів, що фірму він створив на початку 2008-го на прохання свого товариша, якому передав усі реєстраційні документи. Про діяльність ТОВ нічого не чув і не знає. А на угодах з ТОВ «Е-Крим Миколаїв» його підпис підроблений.

Протягом 2008-2010 років були укладені також фіктивні договори купівлі-продажу пшениці, ячменю, соняшника на загальну суму 4,56 млн грн із ПП «Бая», засновником і директором якого був Бердников.

Таким невибагливим способом гроші ставали готівкою, а та невідомо куди щезала. Не знаємо, чи пощастило би корейцеві, якби він не був відомим політиком, однак цього разу правоохоронна система спрацювала, і у 2012 році Бердникова заарештували. До речі, на той час він був членом виконкому Миколаївської міськради.

Але зрозуміло, що не можна в Україні взяти і просто так посадити чиновника, навіть колишнього.

Влітку 2013 року Центральний районний суд Миколаєва визнав Олександра Бердникова винним у службовому підробленні, шахрайстві, привласненні майна і легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Однак покарання суддя Д.Тишко придумав більш, ніж гуманне. Суд стягнув з Бердникова 8500 грн. штрафу і зобов’язав виплатити корейцю 954 тис грн матеріальної шкоди і 950 тис грн моральної. Також суд стягнув з Бердникова 9,45 млн грн матеріальної шкоди на користь ТОВ «Е-Крим Миколаїв». При цьому від відбування основного покарання (5 років позбавлення волі) Бердников був звільнений через наявність пом’якшувальних обстави: раніше не судимий, літній вік (на той час 62 роки), наявність на утриманні малолітніх дітей, а також наявність у нього державних і зарубіжних нагород.

Ордени у екс-мера виявились дуже нестандартними. Крім «За заслуги» ІІІ ступеня від президента Януковича, почесного знаку «Святий Миколай Чудотворець» від голови Миколаївської ОДА від 2006 року та ордену «Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого» ІІІ ступеню, Бердников у 1996 році за указом президента Росії отримав медаль «300 лет Российскому флоту».

У жовтні 2013 року Апеляційний суд Миколаївської області (голова – В.Гулий) зменшив розмір штрафу для Бердникова до 850 грн., залишивши решту вироку без змін.

І вже після Майдану у вересні 2014 року Вищий спецсуд з розгляду кримінальних справ, розглянувши касаційну скаргу прокуратури, відправив справу на новий розгляд.

Вищий спецсуд вказав, що апеляційний суд не спростував доводів прокуратури. А окрім того неправильно визнав «як пом’якшувальну обставину наявність таких нагород як почесні знаки «Святий Миколай Чудотворець» і «За заслуги перед містом Миколаєвом» та ювілейна медаль «300 лет Российскому флоту».

Також апеляційний суд не перевірив висновку суду першої інстанції про те, що екс-мер може виправитися без відбування покарання з огляду лише на ті обставини, що він хворіє на певні хвороби, одружений, має постійне місце проживання, де характеризується позитивно. А крім того, попередні суди помилково не призначили таке покарання як конфіскація майна.

Врешті-решт 5 лютого цього року Апеляційний суд Миколаївської області переглянув справу.

Вирок став набагато жорсткішим: 8 років реального ув’язнення, конфіскація майна – на 5,7 млн грн. (до речі на рахунках в банку у екс-мера лишилось лише 45 грн). І повернення корейцю 1,9 млн грн. і фірмі «Е-Крим Миколаїв» 9,5 млн грн.

Остаточний вердикт має поставити Вищий спецсуд. А до цього часу екс-мера випустили під підписку. Без браслета.

Чи зможе він повернути всі гроші своєму корейському компаньйону – побачимо. Деякі сумніви стосовно цього є. А от що можна сказати однозначно: так це те, що більше кореєць інвестувати в Україну не приїде. Але нема на те ради: за досвід треба платити. Особливо, якщо уроки тобі дають високооплачувані українські «чиновники і політики».

Ірина Шарпінська, «Наші Гроші»

Рідня «хрещеного батька» Тендерної палати володіє нерухомістю на десятки мільйонів у центрі Києва. І в деклараціях її не знайти.

Сьогодні, 23 лютого у Адміністрації президента має відбутись засідання комісії, яка нарешті приступить до обрання кандидатів на пост Директора Національного антикорупційного бюро. На жаль, новий орган діятиме по закону, який передбачає значні поступки майбутнім клієнтам Бюро. Наприклад, слідчим буде важко відібрати майно, передбачливо записане на родичів.

Канонічним прикладом може слугувати історія “жебрацької” декларації про доходи народного депутата Антона Яценка і тисячі(!) квадратів елітної нерухомості у центрі Києва, офіційним власником яких записано тестя Яценка.

Антон Яценко (зправа) слухає одного з босів “БЮТ” Андрія Кожемякіна у пристуності свого патрона Сергія Осики.

Антон Яценко вперше обрався народним депутатом у 2007 році від Блоку Юлії Тимошенко , був головою підкомітету з питань регулювання ринку держзакупівель,держзамовлення у Верховній раді. Згодом Яценко став героєм численних журналістських розслідувань, присвячених його причетності до корупційних справ. У зв’язку з цим Яценка прозвали «хрещеним батьком тендерної мафії». З 2011 року Яценко приєднався до Партії регіонів. На останніх виборах Яценко пройшов до парламенту по мажоритарному округу, наразі безпартійний і входить до депутатської групи «Економічний розвиток» Ігоря Єрємєєва.

Кожен, хто хоч трохи займався держзакупівлями України, має знати про Яценка і його роль у становленні одіозної Тендерної палати. Цей орган з дозволу парламенту і уряду у середині 2000-х років мав долю у кожному(!) тендері. Але судячи з декларації Антона Володимировича він особисто з того великого зиску не мав. А ось його близькі багатіли шаленими темпами. «Нашим Грошам» вдалось знайти у Реєстрі речових прав на нерухоме майно знайти дані про тисячі квадратних метрів, записаних на рідню нардепа.

Сестра нардепа Дар’я Яценко має щонайменше три квартири. Це чотирикімнатна квартира по вул.Володимирській, 51/53 площею 95 кв.м (тут і далі всі площі округлено до метра) і ще дві квартири у новозбудованому будинку на Круглоуніверситетській 3-5 поблизу Бессарабської площі і Хрещатика – чотирикімнатна площею 178 кв.м. і трикімнатна площею 115 кв.м.

Дружина нардепа Людмила Кравчук має 611 квадратів по вул. Артема,50 (на фото внизу зліва). І лише ці метри відображені у декларації Антона Яценка, у яку він згідно до чинного законодавства записав себе, дружину та дітей. До речі, доходи нардепа за 2013 рік у розмірі 233 тис грн. навряд чи могли б прогодувати ще дружину і трьох дітей. Тож у нагоді став мільйон гривень, зароблений дружиною на здачі майна в оренду. А майна цього, як ми бачимо, лише 611 кв м. Тож перейдемо до найбільш потужного рантьє у клані Яценка.

Тесть нардепа Іван Кравчук має значно більше нерухомості. Зокрема, йому належать дві квартири і чотири паркомісця в домі на Грушевського 9-а. (на фото вище зправа), де мають житло Віктор Янукович, доньки Юрія Іванющенка та Ігоря Калєтніка, і ще багато інших відомих людей. Кравчук володіє тут апартаментами по 303 кв.м і 247 кв.м, які він здає в оренду одеському губернатору Ігорю Палиці, одному з топ-менеджерів групи «Приват» Коломойського.

Також тесть нардепа має 5350 кв.м. у житловому будинку на вул. Артема,50, у якому 611 кв.м. записано на дружину Яценка. Загальна площа всього будинку понад 6000 кв.м. Вартість будинку свого часу оцінили у 28,73 млн грн. Хоча питання тут не у оцінці будинку, а у доходах, які можна отримати за його здачу у оренду. Якщо дружина нардепа отримала за рік мільйон за здачу своєї частки, до тесть мав би заробити близько 9 млн грн. (це ще при курсі 8 грн. за долар) за здачу удев’ятеро більшої частини будинку.

Ще Іван Кравчук є власником 484 кв.м. нежилого приміщення у бізнес-центрі «Ботанік-Тауерс» по вул. Саксаганського, 119 (на фото нище зправа). У цій одинадцятиповерхівці 142 кв.м. має ще один поціновувач тендерних схем Володимир Доброскок. У витягу з реєстру вказано, що приміщення Доброскок придбав у вересні 2007 року і його вартість оцінювалась у 4,23 млн грн. (понад півмільйона доларів на той час).

Саме в «Ботанік-Тауерс» на 11 поверсі свого часу розміщувались дітища Тендерної палати – офіс інформаційно-аналітичного бюлетеня «Державні закупівлі», університет при Тендерній палаті і ТОВ «Тендер груп».

Також вдалося знайти трикімнатну квартиру Івана Кравчука на бульварі Тараса Шевченка,11 (на фото вище зправа) площею 98 кв.м. У цьому ж буднику тесть Яценка має і більше нежиле приміщення на 378 кв.м і ще одне торгівельне приміщення площею 410 кв.м.

Згідно з офіційною декларацією Антона Яценка за 2013 рік, він не має жодної нерухомості. Задекларовано тільки приміщення площею 611 кв., яким володіє його дружина (йдеться про частину будинку на вул.Артема,50).

Сам Антон Яценко та його батьки раніше були прописані у квартирі по вул.Заньковецької,8 у Печерському районі Києва. У реєстрі знайти цю квартиру наразі не вдалося (реєстр досі має прогалини, але з часом він буде повнішим), відтак кому вона нині належить невідомо.

Свого часу Яценко розповідав, що його дружина не займається бізнесом, хоча працює адвокатом. Судячи з того інтервю, його тесть сам заробив купу грошей на купу нерухомості: «Батько моєї дружини – бізнесмен. Це їх справи, я в них не вникаю, вважаю це неетичним».

Але «Нашим Грошам» не вдалося знайти жодної комерційної фірми, власником якої був би Іван Кравчук. Відомо тільки, що у 2006-2008 рр. Іван Кравчук був зареєстрований як фізособа-підприємець.

Єдина юридична особа, яку Кравчук заснував разом із донькою, – Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артема,50». Це той самий будинок, де тесть і дружина Яценка мають в сумі 6 тисяч квадратних метрів, яку можна здавати в оренду за мільйони на рік.

Ще Іван Кравчук у 2008 році працював гендиректором у ПАТ «Потенціал», коли фірмою володів народний депутат від Партії регіонів Валентин Ландик (відомий як власник виробництва холодильників «Норд»). Також Кравчук значився директором Торгівельно-посередницького підприємства «Темп» (сьогодні ліквідоване), що належало вже згаданому ПАТ «Потенціал». Підприємства знаходиться у Макарівському районі Київської області – саме в селі Маковище цього району донедавна мешкав Іван Кравчук і була прописана його донька.

Тож дозволимо собі дати невеличку пораду майбутнім борцям з корупцією – дані про нерухомість рідні високопосадовців можуть іноді розповісти набагато більше, ніж хитромудрі офшорні схеми.

Ірина Салій, «Наші Гроші»

Голова Київської облради від «УДАРу» забезпечив мільйонними доходами на довгі роки фірми, пов’язані з оточенням Палатного і Кличка.

Слово «схеми» в останні місяці у нас асоціювалось зі словом «ліквідація». Різноманітні придумки «попередників» – від газових балонів Курченка до комерційної торгівлі конфіскатом – поступово тонули в Леті. З одного боку це втішало, а з іншого – навертало на сум. Бо все-таки журналістові набагато цікавіше займатись схемою, аніж одноразовим банальним тендером, навіть корупційним.

І от доля зглянулась. У Київській області створили систему довготривалого заробітку. Що приємно – таку, якої ще не було, і до того ж – патріотичну.

Натрапили ми на неї випадково. Усе почалось традиційно: із «Вісника держзакупівель».

Новачки вже натендерили 38 мільйонів

Наприкінці 2014 року комунальні заклади Київської області почали масово укладати угоди на опалення з ТОВ «Київоблтепло» і ТОВ «Київцентртепло» – абсолютними новачками «Вісника державних закупівель», які за чотири місяці цього опалювального сезону вже отримали підряди на 26,52 і 11,67 млн грн. відповідно (це у рази більше, ніж здобутки будь-яких інших приватних опалювачів у Київській області).

У всіх випадках торги були неконкурентні – тобто з одним учасником – з однієї причини: ці фірми з літа реконструювали місцеві котельні, перевівши їх з газу на альтернативне паливо (тирсу, пелети, тощо). А оскільки у лікарень та шкіл є лише по одній котельні, то альтернативи після реконструкції вже не було. Ось хто з комунальних установ перейшов на нові відносини:

Перше питання, яке виникло після складення цієї таблички: яка ноосфера одночасно накрила стільки комунальних закладів, що їм усім раптом захотілось підключитись до альтернативного тепла, та ще й до конкретних фірм?

Лоббізм у Київській облраді

«Наші Гроші» знайшли рішення комісії з питань комунальної власності і приватизації Київської облради від 10 вересня 2014 року. Із таким висновком:

«Оцінити позитивно практику реалізації проектів стосовно впровадження альтернативних джерел енергії на прикладі компаній: ТОВ «Київоблтепло», ТОВ «Київцентртепло», ТОВ «Укртепло Київ» на об’єкти комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області. Рекомендувати Районним радам та районним державним адміністраціям Київської області із врахуванням виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 р. № 293 «Про стимулювання заміщення природного газу у сфері теплопостачання» сприяти реалізації інвестиційних проектів виробництва теплової енергії з використанням будь-яких видів палива та енергії (за винятком природного газу), в тому числі з відновлюваних джерел енергії. А також, сприяти в питаннях укладання договорів оренди приміщень для переоснащення котелень та в питаннях укладання договорів оренди, суперфіції чи сервітуту земельних ділянок для будівництва нових модульних котелень».

Даруйте за довгу цитату. Але занадто вона вже знакова. Особливо цікавим є слово «рекомендувати». Класика схемного діловодства. Так ніби й змушуєш когось, але не до кінця. Врешті – ніхто не винен: одні просто порекомендували, інші – просто прислухались.

За логікою, місцеві органи влади мали би оголосити гучні інвестиційні конкурси на пошуки майбутніх партнерів, знайти найкращу пропозицію, відзвітуватись перед громадою і т.д.

Однак нам чомусь не вдалось знайти у офіційних джерелах жодних даних про такі конкурси на реконструкцію своїх котелень. Якщо не зважати на кумедні випадки. Скажімо, знайшлось чудове свідчення журналістів з білоцерківського видання «БЦ news»:

«Голова Київської обласної ради вже домігся, аби два військових майданчика в Білій Церкві та протитуберкульозний диспансер були переведені на твердопаливні котли. Їх буде обслуговувати фірма ТОВ «Київоблтепло».

Хороше слово – «домігся». Майже синонім до слова – «нагнув».

Після такого моніторингу, зрозуміло, виникло непереборне бажання відповісти на два запитання: «Ціна питання?» і «Хто?».

Аеропорту дровяне опалення коштує дешевше, ніж лікарням Київщини

Чітку відповідь про ціну, на жаль, знайти важко. По-перше, курс долара скаче так, що порівнювати з газовим опаленням – було б некоректно. Хоча для мінімальної орієнтації якийсь приклад навести можна.

Комунальний заклад Київської облради «Обласне психіатрично-наркологічне медичне об’єднання» на 2014 рік замовляло опалення комунальному житлово-експлуатаційному підприємству Глевахівської селищної Ради по 1026 грн. за Гігакалорію. На останній місяць лікарі уклали угоду вже з ТОВ «Київоблтепло» по 1290 грн./Гкал, а на 2015 рік «Київоблтепло» виставило лікарям тариф – 1320 грн.

Друга важлива деталь, яка не дає тверезо поглянути на речі – патріотична. Відмова від російського газу може бути більш важливою, ніж мінімальний фінансовий виграш. Адже не все вимірюється грішми.

Котельня на пелетах дитсадка №1 на вул. Паризької Комуни у Ірпіні. Нове паливо – у білих мішках. Фото “Правди Ірпеня”.

Однак найважливішого фінансового аспекту ми все ж таки торкнемось. Полягає він у тому, що фірми, які «зайшли» в комунальні котельні – зробили це всерйоз і надовго. Бо альтернативи для них відтепер не буде. А «Наші гроші» неодноразово фіксували тендери, які базуються на подібних контрактах. Перший рік – платимо нижче ринку, а вже з наступного року – вдвічі переплачуємо. Тому, як воно буде – достеменно побачимо лише наступного року (або ще цього – через допугоду).

Котельня на дровах, вид зсередини.

Правда, цьогорічні ціни теж викликають деякі питання. Занадто вже великий розніс тарифу. Це видно навіть із вищенаведеної таблички. А ось ще приклад з Київської області. Тут приватне ТОВ «Київ Грін Енерджі» так само минулого року перевело котельню державного аеропорту «Бориспіль» на тріску і тепер постачає йому тепло по 994 грн/ГКал. Хоча можна було очікувати тарифи набагато більші, бо власники цієї фірми зовсім непрості, а навіть дуже високопоставлені: перший замдиректора «Укрзалізниці» Максим Бланк і екс-нардеп Володимир Майстришин. Ба, ні.

А це може означати лише одне: апетити і дах у «Київоблтепла» і «Київцентртепла» набагато крутіші, ніж у аеропортових постачальників. Це при тому, що «інвестиційна складова» у всіх – приблизно однакова.

Тепер перейдемо до відповіді на питання «Хто?». Тут ситуація набагато зрозуміліша. Отож.

“УДАРники” опалювального сезону

Представник “УДАРу” Іван Надєїн

«Київоблтепло» має чотирьох засновників: ТОВ «Теплоенергохолдинг», ТОВ «Сет інвест», кіпрський офшор «Таканор партісіпейшен лімітед» (Tacanor participation limited) і Віктор Сопівник.

Власником «Теплоенергохолдингу» є Олександр Бесараб, директор ринку у Миронівці, депутат Миронівської райради від Партії регіонів.

У «Сет інвесту» четверо власників: Сергій Дем’янов, Марина Машинська, Марія Швед і Ольга Надєїна (запам’ятаємо останнє прізвище).

«Київцентртепло» заведено на дві інші фірми: той самий «Теплоенергохолдинг» миронівського директора базару і ТОВ «Український правовий дім».

«Український правовий дім» має трьох власників: це вже згадані кіпріоти «Tacanor» і «Сет інвест», а також Андрій Гріненко, який за часів Януковича очолював Бориспільську райдержадміністрацію, а у 2014 році намагався потрапити до парламенту по списку «Сильної України» Тігіпка у якості голови ТОВ «Інститут досліджень регіонального розвитку України». Засновником цього інституту знову ж таки є «Український правовий дім».

Історія власності «Українського правового дому» знову привела нас до знайомих прізвищ. Раніше її директором був Роман Швед, а засновниками були вже згаданий у «Сет інвесті» Сергій Дем’янов, Володимир Земляков, а також Іван і Дмитро Олексійовичи Надєїни. У цьому місці ми впритул наближаємось до партії «УДАР» Віталія Кличка.

Володимир Земляков під час парламентських виборів 2012 року представляв результати соціологічного дослідження вищезгаданого Інституту дослідження регіонального розвитку України, які показували лідерство Партії регіонів і «УДАРу». Хоча будь яка притомна соціологія тих часів вказувала, що друге місце за «регіоналами» має зайняти «Батьківщина». Так зрештою і вийшло, а партія Кличка була лише третьою з результатом удвічі гіршим від Тимошенко-Яценюка.

Такий поганий результат тоді не дозволив пройти до парламенту 65 номеру списку «УДАРу» Івану Надєїну, чий бізнес-партнер Земляков і видав на гора сумнівну соціологію (її тоді «розганяли» провладні телеканали фірташо-льовочкінський «Інтер» і Перший національний під керівництвом вихідця з «Інтера» Єгора Бенкендорфа).

Іван Надєїн нині відомий як голова громадського Комітету енергетичної незалежності України (у цій структурі також світився нинішній заступник глави Адміністрації президента України Ростислав Павленко). І він має безпосереднє відношення до ринку альтернативного опалення.

Є таке ТОВ «Укртепло Київ», засноване надєїнським «Українським правовим домом». Ця фірма вже два роки є ексклюзивним постачальником опалення для низки установ Бориспільського району.

Однак здається, що розквіт альтернативних опалювальників «Київоблтепло» і «Київцентртепло» пояснюється не стільки Надєїним, скільки іншою персоною. А саме директором цих двох фірм Володимиром Костіковим.

Нардеп від “УДАРу” Артур Палатний

Володимир Костіков – багаторічний бізнес-партнер, мабуть, найвсесильнішого «ударівця» Артура Палатного (були співзасновниками ТОВ «Агромаркет-2006»). А у фірмі «Інтеркотеджбуд» свого часу був наступний склад власників: Костіков, Михайло Вайнберг (власник трикотажної фірми «Роза», що нині отримує багатомільйонні підряди від Міноборони), мати Артура Палатного Лідія та Олександр Булино. Останній – це дядько братів Кличко по матері.

Тобто Костікова можна вважати плоть від плоті представником Палатного, який у свою чергу є таким самим плоть-від-плоті кличківцем. Разом з братами Палатний володів низкою фірм, а зараз володіє мандатом народного депутата від «Блоку Петра Порошенка», співзасновником якого і є «УДАР» Кличка.

Те, що Віталій Кличко очолив Київську міськдержадміністрацію і влаштовує бізнес на столичній комуналці своїм німецьким друзям, ще,звісно, не означає можливості однією ногою відкривати двері в Київську область. Тут і своїх авторитетів вистачає.

Відтак є підстави вважати, що хтось допоміг фірмам Костікова потрапити на ринок Київщини. Видається, що таким помічником є голова Київської облради Микола Бабенко.

Раніше Бабенко був просто депутатом облради від «УДАРу». Однак менш ніж за тиждень після втечі Януковича у 2014 році він був обраний головою облради. І саме облрада зіграла визначну роль у створенні ринку альтернативного опалення у Київській області і його одночасній монополізації фірмами Костікова.

Отже у сухому залишку маємо наступну схему.

«УДАР» отримує владу у Київській області. В очолюваній «ударівцем» облраді вирішують переводити комунальні котельні на дрова/тирсу. Пов’язані з «ударівцями» фірми отримують ці котельні у своє розпорядження і зараз знімають мільйони з підпорядкованих «ударівській» облраді комунальних установ по привабливим для бізнесменів тарифам. При цьому це не разова акція, а дуже довгий бізнес. Навіть якщо зміниться влада виколупати приватні фірми з комунальних котелень буде дуже складно. Договори, рішення місцевих рад, інвестиції, суди… Здається, що жодна Генпрокуратура цього не розплутає, якщо просто зараз по свіжим слідам не розбереться – як «ударівці» отримали контроль над котельнями.

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Кличко звинуватив у мільярдних махінаціях якихось попередників, які продовжували тендерити під носом у нової влади.

Мер Києва Віталій Кличко 25 лютого публічно заявив про неймовірні крадіжки у комунальному «Київпастрансі».

«Ми провели аудит, коли копнули глибше, то підняли такі пласти, які йшли корінням в 11-річну історію … Сума, яка була вкрадена у киян, становить більше 3 мільярдів гривень», – сказав Кличко.

«1 мільярд 746 мільйонів – це тільки втрати від корупційної схеми по розкраданню паливно-мастильних матеріалів, по закупівлям – 744 мільйонів», – сказав нинішній директор «Київпастрансу» Сергій Майзель.

Новий директор «Київпастрансу Сергій Майзель. У 2010 році був обраний депутатом Снятинської районної ради на Прикарпатті від Партії регіонів, тоді ж виступив засновником громадської організації «Організація співробітницва з Адміністрацією президента України»

На жаль, Кличко і Майзель не назвали імена задіяних у корупційних схемах керівників КП, але мер Києва повідомив, що передав всі документи про перевірки «Київпастрансу» в столичне управління МВС.

Це прозвучало обнадійливо. Однак приблизно так само, як минулорічна заява генпрокурора Махніцького про те, що Янукович вивіз з України $100 мільярдів вантажівками та перерахунками у іноземні банки.

Річ у тім, що Махніцький робив свою заяву у Лондоні перед іноземною публікою невдовзі після повалення режиму Януковича. І публіці це подобалось. Бо Майдан – це красиво, а Янукович – злодій. Та й $100 мільярдів для європейців є зрозумілою сумою.

А ось для українців це виглядало брехнею. Бо ми знаємо, що за часів Януковича весь державний бюджет країни на один рік складав близько $40 мільярдів. Тобто щоб вкрасти 100 мільярдів, Янукович мав 2,5 роки з чотирьох років свого правління взагалі не платити зарплати бюджетникам.

І ось маємо красиву заяву Кличка-Майзеля.

«Наші Гроші» не мають жодних ілюзій щодо попереднього керівництва «Київпастрансу». Але є кілька але, які змушують нас сумніватись у щирості намірів нової влади щодо злочинних «папєрєднікав».

Чому Кличко і Майзель не назвали прізвищ керівників «Київпастрансу», задіяних у корупційних схемах? Адже дуже просто подивитись, хто відповідав за стан справ у комунальному підприємстві.

Незмінним директором з 2001 року був Микола Ламбуцький, якого у серпні 2014 року змінив Майзель.

Микола Ламбуцький у годиннику «Breguet Marine» 5817ST/12/5V8 за $15 тисяч. На початку 1990-х працював у КМДА, був першим замголови адміністрації. У 2001-2014 роках очолював «Київпастранс». За даними «Гарної хати», його дружина Ірина Ламбуцька і син Ігор у 2013 році придбали по окремій квартирі у елітному житловому комплексі «Новопечерські Липки» по вул. Драгомирова, 16. Ще один син Олег у 2012 році придбав квартиру по вул. Щорса, 44а, а у 2013 році – по вул. Золотоустівській, 50. Докладніше про квартирне питання тут.

Відповідальним за матеріальне-технічне забезпечення і проведення «Київпастрансу» був головний інженер підприємства Юрій Бомбандьоров, який лише останніми тижнями перестав очолювати тендерний комітет комунального підприємства.

Про їх діяльність «Наші Гроші» писали і пишуть постійно.

Наприклад, про те як Ламбуцький не став фігурантом карної справи по розпилу півмільярда гривень на будівництві лінії швидкісного трамваю від залізничного вокзалу у 2011 році. Тоді, будучи депутатом Київради, він вийшов з фракції Блоку Леоніда Черновецького і ввійшов до нової групи «Столичні реформи» разом з Ігорем Кононенком. А це одна з правих рук Петра Порошенка – Кононенко був віце-президентом холдингу «Укрпромінвест» і очолював інвестфонд «Вік».

Важливий момент – кононенківський фонд «Вік» є співвласником ПАТ «Київський завод електротранспорту», якому «Київпастранс» замовляв ремонт трамваїв по завищеним цінам (матеріали ревізії тут). А ще одним акціонером заводу є Надія Гончаренко, котра відома як бухгалтер ТОВ «Річ-М» Юрія Бомбандьорова.

А ось ще більш важливий момент. Кличко і Майзель звітували про крадіжки на «Київпастрансі» за часів Ламбуцького, акцентуючи увагу на закупівлях палива. Однак ми виявили у «Віснику держзакупівель» тендер, який промовисто свідчить: ті самі попередники продовжували спокійно пиляти гроші вже під носом у Майзеля.

5 грудня «Київпастранс» уклав угоду на постачання дизпалива з ТОВ «Ю.С.А» на 15,06 млн грн., підряд було розіграно з ПП «Інтекс ком». Сам по собі цей факт непримітний. Але подробиці в контексті звинувачень Кличко-Майзеля – дуже скандальні.

Адже саме ці дві фірми були головними постачальниками палива «Київпастрансу» з 2011 року (весь перелік постачальників тут), відколи «Київпастранс» почав публікувати свої паливні тендери у «Віснику державних закупівель» (тобто могли сидіти на шиї комунальників і раніше). Пиляли просто: «Київпастранс» замовляв їм гуртові партії палива по цінам АЗС, при цьому замовляв на умовах EXW. Тобто комунальне підприємство мало за власні кошти забрати це паливо з бази постачальника (в радіусі до 40 км від Києва) і розвезти його по своїм автобазам. Ось різниця з цінами автозаправок і була понаднормовим прибутком постачальників (звісно якщо вони взагалі постачали все оплачене паливо)

Тобто фактично нова влада звинуватила стару, дозволяючи «попередникам» своєволити у своє задоволення. Ось мила деталь. «Ю.С.А» виграло тендер, запропонувавши дизель по 15,06 грн./л., «Інтекс ком» пропонував на відсоток дорожче. Однак на тендер подавала заявку фірма «Індустрія олив» з ціною 14,30 грн./л. І, не зважаючи, на всю цінову привабливість, ця заявка не сподобалась тендерному комітету під орудою Бомбардьорова – перелік підстав для відхилення зайняв три сторінки 11-кеглем.

Так і вийшло, що «Ю.С.А» виграло тендер, маючи єдиного допущеного конкурента «Інтекс ком».

Більше того. Угоду з «Ю.С.А» було укладено 12 грудня, а тижнем раніше Антимонопольний комітет вніс цю фірму до переліку підприємств, які спотворювали результати торгів через узгодження дій з «конкурентами». Ну, і закономірний фінал: 9 лютого «Київпастранс» уклав з «Ю.С.А» додаткову угоду про підвищення закупівельної ціни дизпалива до 20,03 грн./л.

Нагадаємо нашим читачам, кому належить фірма «Ю.С.А». Її співвласниця Світлана Голубок також має частку у фірмі «Десна-Агріко», де її партнером виступає ТОВ «Транс сіті». Серед засновників останньої фірми є Олена Божкова, яка свого часу була прописана в одній квартирі разом з Бомбандьоровим.

Тож недивно, що «Ю.С.А» від душі тендерила у «Київпастрансі» за часів Ламбуцького, і продовжила тендерити вже під керівництвом Майзеля. Бо Бомбандьоров залишався головою тендерного комітету «Київпастрансу» аж до кінця 2014 року. І лише після його увільнення з цієї посади у Кличка-Майзеля відкрились очі. Тож подивимось за результатами міліцейського розслідування наскільки відкрились ті очі: будуть фігурантами у справі Ламбуцький і Бомбандьоров чи якісь стрілочники, чи потрапить та справа до суду, і чи завершиться вона тюремним вироком.

Сумнівів поки що більше, ніж сподівань.

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Різниця між корупційними схемами «ЄДАПСу» та ПК «Україна» Нацбанку: сума однакова, схеми різні.

Державний ПК «Україна» звинуватив журналістів телевізійного проекту «Наші гроші» у лобіюванні інтересів консорціуму «ЄДАПС». Мовляв, журналісти «на замовлення» плямують репутацію чесних поліграфістів. Таку реакцію комбінату викликав сюжет, у якому телевізійники розповіли про виплати понад 300 млн.грн. державним ПК «Україна» фірмі, підконтрольній Едураду Ставицькому. Виплати проводились за право наносити на державні акцизні марки захисний елемент, який, як встановили журналісти, не захищає.  Після виходу сюжету в ефір влітку 2014 року (так, у держполіграфістів сповільнена реакція), Кабмін змусив поліграфістів прибрати захисну «цятку» із марок і зменшити ціну на акциз. Таким чином у 2015 році марка акцизного податку подешевшала.

Прикметно, що схему із заробітком на акцизах винайшов… саме консорціум ЄДАПС, у допомозі якому звинуватили журналістів державні поліграфісти. Самі вони почали використовувати цю шпарину після відсторонення ЄДАПСУ від держзамовлень через постійні корупційні скандали.

Історія з подорожчанням акцизу почалась на початку 2013 року. Тоді уряд запровадив нову систему захисту населення від фальсифікатів. У результаті вартість акцизних марок мала зрости з осені 2013 року: на алкогольні напої –  на 0,27 грн за штуку, а для сигарет – на 0,142 грн/штука.

Зразки нових акцизних марок розробив консорціум ЄДАПС. Він мав їх і друкувати. Однак, у березні 2013 журналісти сайту «Наші гроші» з’ясували, що «єдапсівці» не лише підготували марки, а  й запатентували їх. Відтак, держава мала б платити компанії не лише за акциз, але й за «винахідливість». Така новина обурила посадовців. Міндоходів відмовилось від запатентованого винаходу ЄДАПСу і  в терміновому порядку звернулось до іншого виробника – державного «ПК Україна».

«Виявляється, нові марки «ЄДАПС» запатентував на одне з підприємств, що має пряме відношення до консорціуму. Навіть при  байдужому ставленні минулої влади до моралі, її міністрам важко було змиритися з таким свавіллям. У травні 2013 року  ми отримали лист Міндоходів з проханням у найкоротші терміни розробити нову марку акцизного податку з найдосконалішими системами захисту», – обурювався директор ДП «ПК «Україна» Максим Степанов, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» рік тому.

Уже в серпні 2013 року, Міністерство доходів і зборів уклало угоду з ДП «Поліграфічний комбінат «Україна» на виготовлення нової марки. Однак, виробника змінили, а підвищена ціна за марку  залишилась незмінною.

«Фактично від нас зажадали виготовити більш досконалу марку, але за цінами ЄДАПСу. І ми зробили це, додавши такі захисні елементи як інтагліо-друк, голограма, графічний захисний елемент, який неможливо скопіювати методом сліпого копіювання. Але найважливіше навіть не це. … По-перше, в ньому зашита інформація про справжність марки, і яку можна зчитати за допомогою приладу…», – переконує Степанов.

Тобто, за словами Максима Степанова, Міндоходів попросило комбінат «удосконалити» марку, але за вартістю корупційного «ЄДАПСу».  Новація поліграфістів – графічний захисний елемент – аналог «штрих-коду» — посадовців влаштувала.

У результаті, держава виділила на «чесний друк ПК України» ті ж 316 мільйонів, які були заплановані «з корупційною накруткою ЄДАПСу».

З 1 вересня 2013 року в Україні почали випускати нові дорогі акцизні марки з додатковим захистом. Однак влітку 2014 року вийшло розслідування програми «Наші гроші». Журналісти просканували захисний елемент, що виявився звичайним двомірним кодом. У цьому коді була зашифрована інформація про область України, дату виробництва та слова «тютюн вітчизняний». Ніякого унікального номеру, за яким можна було б зясувати – хто виробник, яким шляхом рухалась пачка тютюну у торгівельних мережах, або будь-яку унікальну інформацію в елементі не закодовано.

Тобто, за допомогою сканера журналісти збільшили зображення, відсканували захисний елемент на марці акцизного податку, а потім роздрукували цей код, шляхом офсетного друку на звичайному білому папері. Після цього, просканували «захист» і тоді знову побачили ту ж саму інформацію: область, дату та виробника.

Однак, у зверненні, ПК Україна зазначив, що їхній захист підробити неможливо.

«Технологія графічного захисного елемента відноситься до фізично неклонованої функції (PUF, Physical Unclonable Function). Фізично неклонованої функції – це функції, які інтегруються в фізичну структуру продукту під час виробничого процесу і внаслідок наявності безлічі випадкових компонентів функцію неможливо змоделювати або відтворити», – йдеться у зверненні.

Звучить красиво, але в чому саме «неклоновані функції» коду ПК «Україна» та УНІТу – абсолютно незрозуміло. Більше того, друкований код очевидно фізично клонований. Не дивно, що навіть у прикладах справжнього PUF друковані коди відсутні, натомість присутні набагато більш технологічні матеріали.

Не дивно, що після сюжету програми Кабмін 19 листопада затвердив новий дизайн акцизної марки, на якому додатковий захист був відсутній. Однак навіть під час розслідування – розробник захисту та вигодонабувач усієї схеми залишився втаємниченим. Директор ПК Максим Степанов відмовився розповісти, хто отримав сотні мільйонів гривень, посилаючись на комерційну таємницю.

У грудні 2014 року Держфінінспекція звітувала, що розробником та отримувачем коштів є компанія «Уніт». Протягом співробітництва державні поліграфісти сплатили «Уніту»:

• 131 млн грн (друге півріччя 2013)
• 148 млн грн (перше півріччя 2014).

Вказані суми є винагородою за використання запатентованого винаходу, а саме програми «Трек-енд-трейс» для нанесення захисного елемента.  Сума за друге півріччя 2014 року у звіті не вказана.

Засновник фірми «Уніт» – кіпрська компанія «Феріоло холдінгз лтд», у 2013-2014 роках її співзасновником була компанія «Сайкон Холдингс ЛТД» («Sykon Holdings LTD»).

Як з’ясувало видання «Deutsche Welle», компанія «Сайкон» є власником кіпрскої фірми «Магавенія Інвестментс» («Magavenia Investments»), на яку нещодавно переписали ТОВ «Актив капітал груп». Донедавна цим ТОВ володіла теща Едуарда Ставицького — Валентина Ушакова. Директором «Актив капітал груп» і досі залишається Анатолій Ставицький, батько екс-міністра.

Нагадаємо також, що фірма («Sykon Holdings LTD») була задіяна в оборудці із заміною касових апаратів в масштабах усієї країни, запровадженої Міністерством доходів і зборів.

Водночас, всупереч власній осінній постанові, яка припиняла використання «захисту Ставицького» у 2015 році, 29 грудня 2014 року Кабінет міністрів подовжив друк псевдозахисту на один місяць, до 1 лютого 2015 року.

Після виходу оновленого сюжету про  співпрацю «Уніту» й державного ПК «Україна», матеріали про що є офіційними і базуються на звіті ДФІ, держполіграфія звинуватила журналістів у лобіюванні інтересів консорціуму «ЄДАПС».

Підставою для цього стало те, що в якості технічного експерта у одному з епізодів сюжету залучений директор з виробництва «СП Голографія», яке входить до складу Консорціуму ЄДАПС.

На думку держполіграфістів, сам факт такого залучення свідчить про упередженість наданих у сюжеті фактів. Хоча сам факт можливості підробки – не може бути упередженим. Він просто факт. Захисний код – легко копіюється та не містить всередині нічого крім типу товару, області виробництва та року. Із таким самим успіхом ці дані можна було б друкувати просто на пачці цигарок. Ефект той самий, а держава зекономила б третину мільярда.

Окремо варто зазначити, що інформацію про можливість підробки дорогого захисту ПК «Україна» не коментували ані під час підготовки розслідування півроку тому, ані у своїй свіжій заяві. У якій «не помітили» і те, що їх «надійний» захист вже скасований Кабміном. І це, на щастя, не принесло жодних зисків ЄДАПСу, а лише дозволило державі економити сотні мільйонів гривень на рік.

ПК Україна акцентує у своїй заяві, що перевірка у сюжеті проводилась з «невідомих листів» за допомогою «невідомого приладу», а тому «є фальсифікацією». Натомість у ході сюжету відскановано «легальну» акцизну марку, захисний код передруковано на звичайний папір. Сканування копії дало той самий результат, що і сканування оригіналу. «Невідомий прилад», яким журналісти сканували акциз, – Іphone5. Чомусь лише для цього телефону випущена програма для сканування захисного коду ПК Україна. Телефон із програмою наданий самими податківцями, про що, зокрема, свідчить заставка «Міндоходів» у програмі сканування.

Зазначимо, що офіційно податківці просили журналістів не розповідати про існування iphone 5, збільшувальної лінзи та спеціального програмного забезпечення. Більше того, ми отримали чи не єдиний екземпляр телефону із програмою. ПК «Україна» запровадив такий «штрих-код», який контролюючі органи не могли перевірити, бо не мали  обладнання. Протягом року ані податківці, ані МВСники не могли перевірити захисний елемент, вартістю у третину мільярда. Навіщо він тоді взагалі був потрібен?

П.С, Програмі «Наші Гроші» взагалі байдуже, хто буде друкувати акцизні марки. Аби не крали.

Телепрограма «Наші Гроші»

Тиловика Нацгвардії було затримано під час отримання цього хабара від постачальників консервів.

Хіт-парад прокурорських проколів у судах за мотивами закупівель непотребу Нацгвардією.

Не так вже і багато було випадків у новітній історії України, коли цілий президент ще до суду оголошував прізвище затриманого хабарника. 19 січня помічник генпрокурора оголосив про затримання у момент отримання хабара начальника управління тилу логістики Нацгвардії. А Петро Порошенко сказав конкретно хто це: підполковник Святослав Манжура.

Його взяли у момент отримання 232 тисяч гривень від керівників фірми «Візит» за сприяння перемозі на тендері на постачання Нацгвардії м’ясних консервів. За повідомленням СБУ, розмір апетитів підполковника становив 10 % від суми угоди за постачання тушонки.

«Це – перемога», подумали у цей момент оптимісти. «#Цеперемога» знущались у відповість песимісти. І на початку останні були праві. Вже за три дні неймовірно гуманний Печерський суд випустив Манжуру на свободу під заставу 240 тисяч гривень.

Здавалося б, що далі все піде у найгірших традиціях української корупції. Підполковник повернеться на свою посаду, почистить архіви, і згодом карна справа забудеться-розсиплеться.

Однак чи то увага з боку самого президента, чи честь мундиру, чи залишки совісті збили справу з намоленої роками траєкторії. Уже після виходу Манжури на свободу військовий прокурор виклопотав у тому ж Печерському райсуді рішення хоча б про відсторонення підполковника від роботи у Нацгвардії до кінця березня.

У цьому місці ідеалісти могли згадати про самураїв, які випускали собі кишки через подібні звинувачення. Честь, ганьба, совість… Але Україна – не Японія. У нас власне дао. І Манжура подав до Апеляційного суду Києва нову скаргу – з вимогою поновити його на роботі! Обґрунтування може шокувати непідготовлених читачів:

• «відсутність обґрунтованої підозри» у вчиненні Манжурою кримінального правопорушення по ч. 3 ст. 368 КК України (передбачено від восьми до 12 років з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років);
• «слідчий суддя дійшов до помилкового висновку про наявність підстав вважати, що підозрюваний може негативно вплинути на хід досудового розслідування, оскільки підозрюваний матиме реальну змогу перешкоджати кримінальному провадженню шляхом знищення чи підроблення документів, які мають значення для досудового розслідування і до яких він має доступ в силу займаної посади»
• «прокурор не довів наявність достатніх підстав вважати, що такий захід забезпечення кримінального провадження, як відсторонення від посади дійсно необхідний»
• а ще Манжура утримує непрацездатних батьків, неповнолітнього сина, доглядає за дідом, допомагає матері цивільної дружини, і все робить з єдиного джерела доходу – зарплати у Нацгвардії. Тому його відсторонення від посади ставить його та його рідних в скрутне матеріальне становище;
• і наостанок адвокат підполковника звернув увагу суду, що Печерський суд вже випустив Манжуру під заставу, і це «свідчить про необґрунтованість застосування до підозрюваного такого заходу забезпечення кримінального провадження, як відсторонення від посади».

Не знаємо яким богам дякувати, але Апеляційний суд Києва у цьому випадку виявився не таким поблажливим як Печерський. І це клопотання Манжури 12 лютого було відхилено. Тобто до 28 березня затриманий на хабарі підполковник не зможе повернутись на посаду. А далі буде як буде. Мабуть щось середнє між оптимістичною (тюрма для хабарника) і песимістичною (повернення на посаду з компенсацією зарплати) версіями. Щось реалістичне. Будемо сподіватись, що реалії 2015 року відрізнятимуться від стану справ у 2014 році. Коли військові прокурори робили просто неймовірні речі для розвалу справ щодо договорів, укладених минулого року військовою частиною 3078 (Центральною базою забезпечення Нацгвардії).

Справа в тому, що військові прокурори, що подавали ці позови, здебільшого не вміють того, що зобов’язаний вміти перший-ліпший студент старших курсів юридичного вишу. А саме – правильно оформити позовну заяву. Судді ж такого не пробачають. Принаймні, прокурорам, котрі позиваються «в інтересах держави».

А іноді прокурор із суддею наліплять такого, у чому більш-менш логічно мисляча істота не розбереться в принципі.

Отже представляємо:

Хіт-парад прокурорсько-суддівські маразмів по тиловому забезпеченню Нацгвардії

Абсолютний лідер абсурду – позов прокурора в інтересах в/ч 3078 до ПАТ «Астра Люкс» про стягнення 4,30 млн грн.

Преамбула. 27 червня 2014 року в/ч 3078 за результатами переговірної процедури уклала із ПАТ «Астра Люкс» договір поставки 16 200 комплектів з польових утеплених курток (680 грн./шт.) та штанів (639 грн./шт.) на загальну суму 21,51 млн грн.

Звіт про виконання договору на порталі держзакупівель не оприлюднений, проте вартість заявленого прокурором позову складає рівно 20% від суми договору. В тендерних документаціях в/ч 3078 до відкритих торгів вказується, що 20% – це розмір штрафу від вартості неякісного товару, що підлягає заміні. Тобто, «Астра Люкс» поставило всі передбачені договором 16200 комплектів неякісного одягу. І чи замінив його постачальник на якісний одяг – це питання, на яке портал держзакупівель та реєстр судових рішень відповіді не дав.

Але «Астра Люкс» гвардійцям явно припала до душі. Бо вже після цього – у листопаді 2014 року – тиловики Нацгвардії знов уклали із фірмою договір на поставку утеплених курток та штанів на 21,74 мільйони. Так само у «Астра Люкс» продовжує закупатись і армія.

А тепер про суддівсько-прокурорські маразми.

1. Прокурор легким розчерком пера приписав в/ч 3078 до Міністерства оборони.
2. Суддя не заперечив проти такої вольової прокурорської передачі центральної тилової бази НГУ Авакова до Міноборони Полторака.
3. Прокурор примудрився не сформулювати, яким чином при оборудці було завдано збитків державі.
4. Суддя з цього довго та з насолодою зловтішався. І дійшов висновку, що в/ч 3078 НГУ – це щось на кшталт державного підприємства, яке займається виключно господарською діяльністю та не здійснює жодних функцій держави.
5. Контрольним пострілом суддя добив позов, бо найменування ПАТ «Астра Люкс» в заяві було викладено саме в скороченій формі написання. Чого аж ніяк не можна робити Після чого завернув заяву. Завіса.

Прокурор, певно, ще не оговтався від такої ганьби – принаймні повторні спроби подати з цього приводу заяву в судовому реєстрі відсутні.

Місце № 2 – позов в інтересах в/ч 3078 до ТОВ «Ежімо» про стягнення 853 тис грн.

Знову повертаємось у 27 червня 2014 року, коли гвардійські тиловики за результатами переговірної процедури уклали із «Ежімо» договір поставки 11 620 пар берців (367 грн./пара) на суму 4,26 млн грн. Як і у випадку із «Астра Люкс», сума позову складає рівно 20% від суми договору. Тобто, всі передбачені договором берці від «Ежімо» виявились неякісними.

Про це вже заявляли у прокуратурі, стверджуючи, що з цього приводу було розпочато кримінальне провадження за за ч. 4 ст. 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою). Проте слідів «криміналки» у судовому реєстрі віднайти не вдалося. Можливо, тому що розслідування передано до МВС, яке також активно закуповувало взуття у «Ежімо».

Порушити розгляд справи у господарському суді з першої спроби не вдалося. Бо прокурор забув направити ТОВ «Ежімо» копію одного з додатків до справи. Втім, з другої спроби справу таки призначили до розгляду.

Місце № 3 – позов в інтересах в/ч 3078 до ПАТ «Виробничо-торгівельна фірма головних уборів «Горлиця» про стягнення 192 тис грн.

Те саме 27 червня 2014 року, договір поставки польових кашкетів – 5 600 звичайних (85 грн./шт.) та 9 700 з ріп-стопу (99 грн./шт.) на загальну суму 1,44 млн грн.

І от саме із ріп-стопом у Нацгвардії якось не склалося – ціна позову відповідає розміру штрафу за поставку 9700 неякісних кашкетів.

У заяві прокурор:

1. Полінувався поставити свій підпис.
2. Вказав скорочене найменування відповідача.

Тому суд заяву повернув без розгляду. А «Горлиця» і далі продає кашкети до всіх силових структур.

Місце № 4 – позов в інтересах в/ч 3078 до невідомого ФОПа про стягнення 9 тис грн. за поставку якогось недоброякісного товару на загальну суму 45 тис грн.

При першій спробі звернутися до суду прокурор:

1. Не спромігся зробити опис вкладення у конверт.
2. Додав до заяви «нечитабельні копії».

Суддя, звісно, заяву завернув.

При другій спробі прокурор:

1. Не обґрунтував «інтереси держави» по справі в/ч 3078.
2. Не зазначив адрес та кодів МВС та НГУ.

Суддя вдруге завернув заяву.

Потому прокуророві очевидно набридло боротися за жалюгідні 9 тисяч. Бо третьої спроби звернутися до суду реєстр не містить.

Володимир Лютий, для «Наших Грошей»

Шевченківський район Києва заплатить 8 мільйонів за бруд у під’їздах фірмам, пов’язаним з керівниками Шевченківського району.

Днями комунальники одного з центрального районів столиці – Шевченківського – уклали угоди на обслуговування будинків на суму 65,50 млн грн. Окрім традиційного труєння тарганів і щурів, вивезення сміття і прочищання коминів, цьогоріч у списку з’явився ще один пункт – прибирання сходових клітин вартістю 8,13 млн грн.

Теоретично прибирання сходових кліток входить у мінімальний пакет комунальних послуг, які мають надавати ЖЕКи. Але в українських реаліях чистоту в цих місцях в кращому випадку підтримують самі мешканці – власники силами чи коштами, наймаючи прибиральників.

Замовник тарифів на прибирання не уточнив. Є лише посилання на накази Мінрегіонбуду, Держкомітету ЖКГ та КМДА, які регламентують ці види робіт.

Однак наголосимо, що комунальники полінувались написати у тендерній документації таку просту річ як кількість прибирань під’їздів. Вказано тільки кількість квадратів, які треба очистити – 510 860 м2. Тобто на прибирання коштуватиме в середньому 16 грн./м2 на рік.

Наскільки чистими стануть під’їзди в окремо взятому районі покаже час. Однак вже зараз можемо констатувати, що компанії-підрядники нечужі місцевим комунальниками та керівництву цього ж Шевченківського району.

Більшість замовлень на прибирання сходових клітин дісталось ТОВ «Комфортна вежа». Підприємство створене у грудні 2013 року. Засновником значиться Сергій Головатюк, а директором – Максим Біленький. Фірма прописана на вул.Академіка Щусєва, 10-А, де знаходиться місцевий ЖЕК. Також на тендері фірма вказала номер телефону (044) 440-05-00, яким користується той самий ЖЕК.

ПП «Науково-технічне підприємство «Український центр нерухомого майна» належить Валерію Шерстюку. А до середини грудня 2010 року одноосібним власником фірми був Андрій Щербина, який у 2009-2012 рр. очолював КП «Центр обслуговування споживачів Шевченківського району».

Віктор Андрєєв раніше очолював кіровоградських комунальників, потім збудував бізнес на комуналці у Києві, а потім очолив комунальників центру столиці, які тепер віддають підряди його рідній фірмі

ТОВ «Кийградсервіс» зареєстроване на Олександра Лещенка і Юлію Орел. У грудні 2012 року Орел і Лещенко засновували цю фірму разом з ТОВ «Київжитлосвіт», співвласниками якої були Раїса Бакланенко та нинішній перший заступник голови Шевченківської РДА Віктор Андрєєв.

Андрєєв взагалі виявився знавцем приватно-державного партнерства у сфері ЖКГ. П’ять років тому він був заступником мера Кіровограда і директором департаменту житлово-комунального господарства, очолював місцеву організацію партії «Сильна Україна».

У 2011 році Тігіпко злив свою «Сильну Україну» в Партію регіонів, а Андрєєв перебрався до столиці, де підконтрольні йому фірми міцно зайняли нішу в ЖКГ.

Фірма «Київжитлосвіт» Андрєєва виступила співзасновником ТОВ «Імпульс-Газ», ТОВ «Святошинжитлосвіт», ТОВ «Віатрейд Груп», ТОВ «Кийградсервіс». У 2013-2014 рр. ці компанії активно працювали на ринку комунальних послуг.

Так, тільки одна фірма «Київжитлосвіт», співвласником якої був особисто Андрєєв, обслуговувала 600 багатоповерхових будинків у Шевченківському та Святошинському районах Києва. В одному з інтерв’ю Андрєєв розповів, що його приватні комунальники отримували ці підряди через в участь у конкурсах і тендерах. І хоч Інтернет рясніє бравурними повідомленнями про участь компаній Андрєєва у прибиранні снігу, підготовці до опалювального сезону тощо, але у «Віснику держзакупівель» вдалось знайти тільки один тендер на суму 9,20 млн грн за 2012 рік, виграний фірмою «Київжитлосвіт».

Після зміни влади Андрєєв знову звернув свій погляд у бік державної служби. Як свідчить його офіційна біографія, у 2014 р. незадовго до призначення замголови Шевченківської РДА він був помічником нардепа – ім’я свого шефа він не уточнив. У тому ж 2014 році Андрєєв вийшов зі складу засновників «Київжитлосвіту» і перейшов на держслужбу до Шевченківської РДА.

Тому з одного боку, можемо констатувати, що керівництво району попало в руки міцного господарника і професіонала. Проте з іншого, українська практика свідчить, що чиновники дуже важко забувають про власні бізнес-інтереси.

Отож на прикладі одного району столиці ми незабаром переконаємося, як це «жити по-новому». Можливо, нечужі комунальниками і заступнику Шевченківської РДА компанії справді доведуть, що здатні прибирати краще. Після оприлюднення цієї інформації з нетерпінням чекатимемо на відгуки щодо чистих під’їздів.

Ну, і головне – якщо побачите раптом комунального двірника Шевченківського району, який прибирає під’їзд, повідомте йому, що це вже не його робота.

Ірина Салій, «Наші Гроші»

400 млн гривень щезло з рахунків Держінвестпроекту. 150 млн – уже після Майдану, останній «транш» – два місяці тому.

За час війни з Росією волонтери зібрали на армію 150 мільйонів гривень. За цей самий період професіонали Держінвестпроекту полегшили держбюджет на схожу суму. Операція відбувалася в кілька заходів і закінчилася зовсім недавно — у грудні 2014-го. Ніби до річниці Майдану.

«Сапфірові» депозити: 100 мільйонів

У лютому в Реєстрі судових рішень з’явився дивовижний документ. Держагентство з інвестицій та управління національними проектами подало до суду на свій же підрозділ — ДП «Повітряний експрес» — з вимогою розірвати депозитний договір. Підлеглі, мовляв, не поінформувавши старших товаришів, закачали гроші держпідприємства на депозит, чим порушили субординацію.

Щоправда, у самому факті суду нічого дивного не було. Адже за всіма ознаками його провели не для того, аби знайти істину, а тільки щоб зацементувати фінансові зобов’язання. Зрештою, у рішенні суду не згадали навіть про ціну питання. Про всяк випадок, щоб ніхто не збудився. Тільки от цього разу не збудитися було важко.

По-перше, через назву фінустанови, якій держава довірила свої гроші. Цим щасливчиком стало ТОВ «Сапфір фінанс». На суді представники «Повітряного експреса» так пояснили свій незвичний вибір: вони опитали чотири банки й дійшли висновку, що депозитні відсотки найвищі не в них, а в згаданого вище ТОВ. Список опитаних банків, до речі, був дуже милим: «Надра» Дмитра Фірташа, Місто банк Івана Фурсіна/Сергія Льовочкіна, невеликий Інтеграл банк із західноукраїнськими акціонерами і Профін банк, про який трохи згодом.

Сам «Сапфір фінанс» можна було б назвати загадковою конторою, якби з нею не було все надто просто. Фірма з’явилася наприкінці 2013 року, у травні 2014-го отримала ліцензію НКЦПФР на провадження кредитної діяльності і вже через півроку зняла гроші з Держінвестпроекту, пообіцявши тому 22% річних.

Кінцевим власником фірми виявився юрист Іван Радик, фахівець з питань закриття проблемних підприємств. Наприклад, його послугами скористалися брати Дубневичі, нинішні народні депутати Блоку Петра Порошенка за квотою УДАРу. Нагадаємо, що вони багато років заробляли на «Укрзалізниці», продаючи їй анкери, свого часу запатентовані разом з Михайлом Костюком (був такий гендир «Укрзалізниці»).

У часи Януковича для вихідців зі львівського гнізда Георгія Кірпи настали не найлегші часи. Тож Дубневичам довелося утилізувати свою корпорацію «Колійні ремонтні технології». Утилізація пройшла через номінальний продаж фірми юристові Радику, який уже й зачищав усі хвости. Самі Дубневичі після проведеної операції вийшли на ринок з новими фірмами — чистими від боргів і претензій правоохоронних органів.

Звісно, у нас жевріла надія, що, позичивши у «Повітряного експреса» гроші, Радик не займатиметься тим, що вміє найкраще — ліквідацією свого підприємства. Тим більше що статутний фонд «Сапфір фінансу» становив цілих 5 млн грн. Але для фінальних висновків бракувало дрібниці — суми депозиту. Довелося дізнаватися про неї неофіційними каналами. Документи, що потрапили до редакції, нарешті показали ціну питання — 82 млн грн. Мало того, виявилося, що тоді ж таки, в грудні, «Повітряний експрес» поклав на депозит іще 25 млн. Тільки не в «Сапфір», а в Профін банк, тобто банк із вже згаданої чудової четвірки, опитаної в рамках усного тендера.

Пікантності такому вибору додає те, що тоді ж, у грудні, коли держава давала гроші, Нацбанк перевірив Профін банк і, делікатно не використовуючи слова «конверт», описав його діяльність як здійснення масштабних операцій з готівковими коштами в гривні, надання кредитів новоствореним підприємствам з подальшим перерахуванням іншим контрагентам. Ну й закономірний фінал — у січні банк луснув уже офіційно. Разом із депозитами.

Ну а тепер про найбільший подив, який спричинили результати судового засідання. До речі, воно закінчилося так, як і планувалося – цілком успішно для учасників процесу: депозитний договір визнали законним. З боку «Повітряного експреса» його підписав тимчасовий виконувач обов’язків директора Геннадій Дяченко. Отримав він цю високу посаду з правом підпису 8 листопада 2014 року, у грудні все підписав і після цього швиденько розпрощався з посадою. На щастя, наша аудиторія достатньог підготовлена, щоб не витрачати зайвих слів на пояснення такого несподіваного збігу. Тим більше що нас прізвище Дяченко зацікавило в трохи іншому контексті. Іншому, але дуже схожому — з ціною питання в 46 млн.

Земля і туристи: 40 мільйонів

Півроку тому до редакції потрапили документи щодо купівлі в 2014 році «Повітряним експресом» кількох ділянок землі поблизу Борисполя. Землі непотрібної і занадто дорогої. Але перед тим як описати цю історію, зробимо невеличкий історичний екскурс.

Напередодні Євро-2012 влада малювала прожекти в Україні, маючи надію на зростання інвестицій і супутній економічний ривок. Одноразовий в’їзд в Україну сотні тисяч футбольних фанатів надихнув чиновників на мрію про майбутню туристичну Мекку. Відповідно, відразу почали малювати плани будівництва інфраструктури для прочан. Одним із таких прожектів став «національний проект» будівництва залізничної гілки між Києвом та аеропортом «Бориспіль». Для чого в структурі Держагентства інвестицій, очолюваного Владиславом Каськівим, і було створено окреме держпідприємство «Повітряний експрес».

В уряді вирішили, що з цього буде економічна користь, і домовилися з Китаєм про кредит на 373 млн дол. на будівництво, сподіваючись, що воно окупиться менш як за тисячу років.

Те, що це було маячнею захланної свідомості окремих чиновників, стало ясно відразу після Євро-2012. Турпотік практично не збільшився, зате виникли тертя з кредиторами. Китайці наполягали на тому, щоб будівництво вели саме китайські компанії. Наші намагалися викроїти хоч якийсь сегмент фінансування. Через цю косо-кам’яну зарубу за право освоювати/пиляти бюджет і сталося те, що сталося, — будівництво завмерло на стадії «підготовчих робіт».

Утім, «завмерло» в українських умовах теж виявилося поняттям відносним. Уже 2014-го року, коли Росія почала війну проти України і з нашої країни вимело залишки туристів, «Повітряний експрес» заходився збирати землі під будівництво залізничної гілки.

Згідно з наявними у нашому розпорядженні документами, «Повітряний експрес» у травні 2014 року зумів купити аж три ділянки біля Великої Олександрівки Бориспільського району загальною площею 7,7 га за 46,29 млн грн. Покупка виявилася як безглуздою, так і дорогуватою. Ми не будемо зараз описувати весь ланцюжок перепродажу цих земель, перш ніж вони потрапили у власність держпідприємства. Згадаємо лише дві речі. По-перше, кінцевим продавцем стала фізична особа з севастопольською пропискою. По-друге, у процесі переходу цих ділянок з рук у руки земля подорожчала в 20 разів. Якщо 2013 року, перебуваючи у приватній власності, оцінка землі становила 2 млн грн, то вже під продаж держпідприємству було проведено нову оцінку, яка й становила 46 млн. «Повітряний експрес» покірно сприйняв цю оцінку за чисту монету, сплативши потрібну суму.

Ми не знаємо точної вартості землі. Можливо, ціну 2 млн було занижено для якихось податкових мінімізацій. Точно зрозуміло лише одне: держава викинула 46 млн на вітер, бо ніхто електрички в Бориспіль не будуватиме, а якби навіть і будував, то поки що поїзди не вміють переноситися по повітрю, приземляючись у відведений для цього клапоть землі.

Але «чарівність» цієї історії навіть не в цьому. А в тому, що в травні 2014-го договори купівлі-продажу від імені «Повітряного експресу» підписав той-таки Геннадій Дяченко. Точно так само, як і в першій історії, його тимчасово прийняли на посаду директора, а після підписання відразу прибрали. Аж до листопада, коли його таланти знову знадобилися державному підприємству.

У результаті його активної економічної діяльності з рахунків ДП зникло понад 150 млн грн, а в «активах» з’явилися боргові розписки й непотрібні шматки землі, куплені за завищеною ціною.

Олімпійська надія Каськіва: 260 мільйонів

До речі, якби виконавча влада ретельніше читала українську пресу, то поклала б край цим фінсновим забавам ще в зародку. Адже ігри з судами, рішення яких мали прикрити зникнення державних коштів, почалися в Держінвестпроекті аж ніяк не в грудні, а практично відразу після Майдану. Перший такий суд трапився ще в травні. Тоді «головне інвестиційне відомство» подало до суду на ТОВ «Боржава резорт» і ТОВ «Торговий дім «Борисфен», вимагаючи повернути гроші — 165 млн і 94 млн грн відповідно.

Виявилося, що ще 2012 року Нацагентство Каськіва позичило цим компаніям ці непрості суми під 3,75% річних для проектів «Олімпійська надія-2022» і «Якісна вода». Свій позов Держінвестпроект мотивував канцелярською мовою так: «зобов’язання відповідача щодо повернення позик як на момент укладання цих договорів, так і донині, фактично не мають реального забезпечення, що призводить до високого ризику невиконання позичальником зобов’язань».

Людською мовою це звучить так: держава дала 260 млн грн під заставу якогось фуфелу (вибачте, сміттєвих активів), а відтак з грошима можна розпрощатися.

Поява цього судового рішення викликала великий резонанс в експертному середовищі. По-перше, ніхто навіть і подумати не міг, що «інвестори», яких знайшли на «прозорому конкурсі», не тільки самі нічого не вклали, а ще й подоїли держбюджет.

По-друге, виявилося, що журналістські розслідування кількох видань стосовно «Боржава резорт» були як об стіну горох. Нагадаємо, що наприкінці 2012-го були опубліковані дані про те, що «Боржава резорт» — це практично сімейна фірма тодішнього голови Нацагентства Владислава Каськіва. З його менеджерами, двоюрідними братами, сусідами і т.ін. Тоді журналісти сушили собі голову: що, окрім преференцій в одержанні земель і будівництві рекреаційних об’єктів, отримає «вітчизняний інвестор» з солідним дахом? Усе виявилося до непристойності банально — гроші.

Здавалося б, після Майдану мала б підняти голову справедливість. Ну, або хоча б зрозумілішими мали стали деталі фінансових операцій «попередників». На жаль, не склалося.

Після опублікування рішення суду народний депутат Леся Оробець на наше прохання за допомогою депутатських запитів у Держінвестпроект спробувала дізнатися, яке ж майно заклала «Боржава» в обмін на 165 млн. Три листи — три відписки. Агентство захищало цінну інформацію, як тільки могло. Невтаємниченому це могло здатися дивним: як же, адже самі чиновники подали до суду, щоб розірвати договори. Ну, програли в суді, але ж винні не вони, а «незалежна гілка влади». Виглядає справді все так, та тільки на перший погляд.

Ми б, навпаки, здивувалися, якби депутатові вдалося отримати з Нацагентства фінансову інформацію. Уся річ у тім, що, хоча Владислав Каськів де-юре й покинув Держінвестпроект, де-факто він залишився там і після Майдану.

Не будемо публікувати весь список соратників Каськіва, які лишилися на своїх посадах в інвестиційному відомстві, — коротким він не вийде. Для чистоти фактажу згадаємо лише, що після Майдану Нацагентство очолив Сергій Євтушенко. У 2006 році він був членом політради партії «Пора» Каськіва, балотувався до парламенту за списком блоку «Пора—ПРП». З 2010 року Євтушенко працював заступником Каськіва в Держінвестпроекті, був головою координаційної ради найскандальнішого національного проекту «LNG термінал», інвестором для якого Каськів примудрився знайти «лижного інструктора» з Іспанії.

Сергій Євтушенко і Владислав Каськів

Тож немає нічого дивного в тому, що після звільнення Каськів тривалий час збирав робочі наради службовців Держінвестпроекту, на яких, здається, обговорювалися аж ніяк не перспективи інвестицій в економіку України.

Нічого дивного й у тому, що Агентство програвало всі суди, які само ж ініціювало, і навіть не намагалося рішення оскаржувати.

Шкода лише, що невідомо куди поділися 400 млн. Спробуємо знайти відповідь на це запитання, звернувшись до Генпрокуратури. Кажуть, що там відбулися певні зміни. Перевіримо.

Бо нещодавно — у листопаді — перший заступник голови Держінвестпроекту Кирило Бондар заявив, що електричка в Бориспіль таки буде, щоправда, тепер пройде під землею.

А це означає, що на рахунках в Агентства знову з’являться гроші, і знову доведеться вкотре з сумом спостерігати, як їх закопують.

Юрій Ніколов, Олексій Шалайський, уперше надруковано в «Дзеркалі тижня»

Міноборони замовила консерви на 6 мільйонів фірмі «Візит», замдиректора якого тільки-но засудили за хабар тиловику Нацгвардії і відразу випустили на волю.

Харчування військових завжди було ласим шматком для полегшення бюджету на гігантські суми коштів. Часто бонусом військові отримують харчі невідповідної якості. Сказати, що всі постачальники годують силовиків лайном або за хабарі – було б явним перебільшенням. Проте, нижче йдеться саме за таких.

За дивним збігом, фальсифікатори, хабарники та змовники часто отримують левову долю військових державних контрактів. І зовсім не збираються припиняти це свято життя, яке неможливе без сприяння військових.

Про це, зокрема, свідчать обставини, що супроводжують процес над головним тиловиком Нацгвардії, підозрюваним у отриманні хабарів принаймні від двох постачальників харчів за останні місяці.

Нагадаємо, начальника управління тилу та логістки Нацгвардії Святослава Манжуру 19 січня було затримано при отриманні хабара у 232 тисячі гривень від посадовців ТОВ «Візит». Сторони «домовилися» за 10% від суми тендерної угоди, але хабар зрештою склав лише половину від оговореної суми.

Манжуру ухвалою Печерського суду було взято під варту із можливістю звільнення під заставу у розмірі 243 тисячі гривень. Манжура вийшов під заставу, скарга прокурора на його звільнення з-під варти була відхилена Апеляційним судом Києва. Добре хоч Апеляційний суд відмовився відновлювати Манжуру на посаді тиловика Нацгвардії та повертати йому арештований автомобіль. Процес триває.

Затриманий за хабар начальник управління тилу та логістки Нацгвардії Святослав Манжура. Раніше працював нацпродом Харківської академії Нацгвардії, яку очолював міністр оборони Степан Полторак. Манжура підпорядкований приведеному Полтораком до Головного управління Нацгварії колишньому начтилу Харківської академії НГУ Олегу Мясникову, котрий продовжує обіймати посаду заступника командувача НГУ з тилу та логістики.

Разом із Манжурою за передачу йому хабара було затримано двох представників ТОВ «Візит». А вже 24 лютого один із затриманих отримав від Солом’янського райсуду Києва вкрай цікавий вирок.

Як слідує з вироку, «засудженим» виявися відомий годувальник бюджетників Роман Березюк, засуджений у статусі заступника директора «Візиту». Згідно з його показами, Манжура нібито сам наполягав на участі «Візиту» у постачанні консервів гвардійцям і вимагав за це 10% від ціни контракту.

Тетяна Глиняна навіть не потрапила на лаву підсудних.

Довіреність Березюку на участь у переговорах виписала тодішній директор «Візиту» – друга затримана при передачі хабара, не менш відома бюджетна годувальниця Тетяна Глиняна, яка за сумісництвом є тещею Березюка (сама фірма зареєстрована на доньку Глиняної і дружину Руслана Олену Березюк і Ірину Кут). За суддівською версією, Манжура почав вимагати хабар чомусь саме від Березюка, а не від його шефа-тещі, і лише після поставки до Нацгвардії половини консервів. При цьому підполковник погрожував проблемами при прийманні решти товару через його низьку якість.

Березюк погодився дати грошей. Попросив Глиняну взяти суто його власних 232 тисячі, не сказавши навіщо, і разом із тещею поїхав давати хабара Манжурі просто під Головним управлінням НГУ.

19 січня одразу після передачі хабара «візитівцями» Манжурі в його службовій «Audi Q7» (теща при цьому, певно, закривала очі, затуляла вуха та відключала мислення, щоб в жодному разі не бути в курсі характеру взаємин зятя із Манжурою) трійцю пов’язали СБУшники.

А вже 31 січня у день відкриття провадження щодо Березюка та у законну прокурорську вихідну суботу Березюк швиденько уклав із прокурором угоду про визнання вини. І 24 лютого вже був «засуджений» за дачу хабара на мінімально передбачені Кримінальним кодексом 4 роки позбавлення волі – та спокійно звільнений судом від покарання із випробувальним терміном 1 рік без жодних службових обмежень. Щоправда, вилучений хабар у 232 тисячі довелося віддати до бюджету за процедурою спеціальної конфіскації без додаткових фінансових санкцій. Однак ця економія не враховує видатків Березюка у вигляді втрачених нервів та розумової напруги для пошуку виключно законних переконливих аргументів на «угоду із прокурором», довірливість судді та зафіксовану правоохоронцями та судом невинність тещі – директорки, якій тепер точно не загрожує навіть таке гуманне покарання.

До слова, прокуратура підозрює Манжуру в отриманні хабара й від іншої фірми–постачальника м’ясних консервів для Нацгвардії. За даними поінформованих джерел, йдеться за хабар від тернопільської фірми «Славпродукт», котра має консервний завод у Волочиську. Власником фірми значиться Сергій Гаврилюк з Санкт-Петербургу, директором – Олександр Гаврилюк.

Останній, згідно до даних судового реєстру, трохи більше як півроку тому був фігурантом кримінального провадження за фактом отримання хабара іншим тиловиком – чиновником Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту.

«Славпродукт» тоді поставив транспортникам овочеві консерви у банках меншої ваги, порівняно із договірною. Але завдяки чиновнику-хабарнику вони були прийняті, бо Гаврилюк мав із ним домовленість про хабар у 80 тисяч – 20% від суми контракту.

Проте при передачі чергової партії грошей їх взяли СБУшники.

Хабарник–транспортник теж уклав чарівну «угоду про визнання вини» із прокурором та відбувся штрафом аж у 17 тисяч гривень із неможливістю повернутися на посаду протягом двох років. А «Славпродуктівцю» без жодних претензій до оплаченої хабарем недопоставки товару чи тої ж таки дачі хабара повернули вилучені гроші.

Втім, жодних судових результатів плідної співпраці «Славпродукту» із гвардійцем Манжурою поки не оприлюднено. Та реальні результати роботи правоохоронців по справі «консервників-хабарників» та реакція військових на «гвардійсько-консевний скандал», наразі, фактично нульові.

А поки тривають всі ці «інтриги, скандали, розслідування» інша сімейна фірма Березюка–Глиняної ТОВ «Укрпродакорд ОР» продовжує годувати армію за схемою «подовження тогорічного договору». Й має всі шанси залишитись в пулі годувальників Міноборони.

Також протягом 26-28 січня, тобто вже після затримання Березюка але до його «угоди про винуватість» та вироку, «Візит» та «Укрпродакорд ОР» спокійно брали участь у харчових тендерах прикордонників – разом із «Славпродуктом». Втім, всі ці закупівлі прикордонники відмінили.

А от Міноборони наприкінці лютого запросило «Візит» та «Славпродукт» на серію переговорів із постачання консервів разом з іншими фірмами, які не палились на хабарах.

І треба ж такому трапитись, що 10 березня Міноборони уклало із «Візитом» (який про всяк випадок оперативно змінив директора Глиняну на Людмилу Ціліцьку, що працювала бухгалтером у білоцерківській заготконторі «Хутровик», яку очолювала та ж Глиняна) договір на постачання м’ясних сніданків на суму 5,83 мільйони. Все це попри тогорічні заяви радника президента Юрія Бірюкова та його обіцянку оприлюднити результати незалежних досліджень вкрай сумнівних «Візитівських» консервів з точки зору походження м’яса.

Тож, хабародавці можуть спати спокійно. Правоохоронці ніяк не хочуть впроваджувати в життя невідворотність жорсткого покарання за корупцію. Та й військові злодіїв не цураються. Бо їм хоч круть, хоч верть, а треба купувати харчі для солдатів. І навіть те, що прізвище хабарника з Нагвардії через фейсбук світив сам президент України яко приклад успішної боротьби з корупціонерами, виявилось звичайною парою в свисток. Середня ланка прокурорських робить своє діло, маючи глибоко на увазі, те що думають про корупціонерів і Порошенко, і рядові українці, і рядові солдати.

А читачам «Наших грошей» невдовзі буде надано розширений рейтинг найскандальніших військових годувальників, яким все «по». Що по-старому, що по-новому.

Володимир Лютий, для «Наших Грошей»

Держкорпорація переплатила страховикам 162 мільйони. А через зволікання «свободівців» тепер стягуватиме гроші з фірми, яка окопалась в окупованому Донбасі.

Днями завдяки Реєстру судових рішень надбанням громадськості стала ще одна історія чиновницького лузерства. Ціна помилки – 162 мільйони гривень.

Державна продовольчо-зернова корпорація України (ДПЗКУ) застрахувала зерно від вогневих ризиків і стихійних лих на період з квітня 2013 по березень 2014 рр. і мала заплатити страховій компанії «Гарант Престиж» 14,76 млн грн. Але трапилось щось надзвичайне, бо ДПЗКУ заплатило 177 мільйонів!

Схема виявилась простіше простої. «Гарант Престиж» щомісяця виставляв держкомпанії платіж у розмірі усього річного договору 14,76 млн грн. А клерки ДПЗКУ, які не спромоглись хоча б зазирнути у страхову угоду і подивитись розмір місячного платежу, щоразу сумлінно платили річний платіж замість місячного у розмірі 1,23 млн грн. І так 12 разів поспіль. Тобто переплата склала 162 мільйони.

Про що думали працівники держкомпанії сказати важко. Можливо, сподівались, що у випадку розкриття їхньою справою займатиметься слідчий, який напише, що «громадянин вмер, випадково впавши на ніж 12 разів».

Але здається, що вони взагалі не сподівались на розголос. Адже бодай якийсь рух по справі у Генпрокуратурі почався лише тоді, коли під вкрай лояльним до януковичевських злодіїв Віталієм Яремою почало горіти крісло. Тільки 27 січня 2015 року Генпрокуратура оголосила підозру та розшук колишніх очільників ДПЗКУ, які «діючи за попередньою змовою з керівником одного з ПрАТ, шляхом підроблення офіційних документів, заволоділи грошовими коштами у сумі 177 млн гривень».

Але не Яремою єдиним, і навіть не стільки ним у цьому випадку уберігався спокій януковичевських менеджерів.

Як свідчать матеріали суду, контракт від імені ДПЗКУ підписував голова правління Ігор Якубович, який раніше був заступником міністра АПК Миколи Присяжнюка та гендиректором Аграрного фонду, а від СК «Гарант Престижу» – Віталій Мінаєв.

СК «Гарант Престиж» зареєстрована в Донецьку. Офіційно структура власності виглядає наступним чином: пакети акцій по 25% мають ТОВ «Реарпром» Дмитра Шведа, ТОВ ТК «Донрибкомбінат» Романа Філатова і ТОВ «Себекет», зареєстроване на Тетяну Соколову і кіпрську компанію «Целерон Менеджмент Лімітед», яку заснувала Natalia Demetriou. Ще 25% подрібнено між 7 фізособами і юрособами.

Після втечі Віктора Януковича газета «Дело» писала про СК «Гарант Престиж» як таку що займалася не так страхуванням, як відмиванням грошей для сім’ї. Її зарахували до орбіти тодішнього керівництва Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

«Звичайно, хабарі отримувались у вигляді перерахувань страховикам “обготівковувальної” страхової компанії, контрольованої особисто Візіровим та Берліним (СК «Гарант Престиж»)…», – повідомило газеті джерело близьке до цієї компанії.

Йдеться про очільника комісії Бориса Візірова та керівника департаменту страхового регулювання, однокласника Олександра Януковича Віктора Берліна. Останній більш відомий як протеже Сергія Арбузова, банкіра Сім’ї Януковичів.

У свою чергу у Візірова був власний касир – Олександр Настасенко, який був керівником апарату Нацкомфінпослуг. Після Майдану цей менеджер став заступником міністра екології від ВО «Свобода» Андрія Мохника, уособивши один з щаблів від януковичевського угрупування до людей Тягнибока.

Ще одним таким щаблем був Петро Вовчук. За часів Януковича він працював у структурі ДПЗКУ, за часів Швайки – він очолив цю корпорацію замість вчасно зниклого Якубовича.

При цьому аграрний міністр Ігор Швайка знайшов час призначити Вовчука, але не знайшов час на вивчення результатів ревізії Держфінінспекції, яка ще у липні зафіксувала зниклі 162 мільйони ДПЗКУ по страховій оборудці. Пошук зниклих мільйонів у аграрному відомстві рушив з місця лише у грудні 2014 року, коли Швайку виперли з міністерства разом з його командою.

А тепер більш докладно зупинимось на зв’язках страхової фірми. Бо зв’язок Візірова і Берліна з «Гарант Престижем», на жаль, ґрунтується тільки на словах невідомого джерела. Тож дослідимо й інші версії, які підказує держреєстр компаній.

Донедавна СК «Гарант Престиж» також мала пакет акцій 20% в донецькому ПАТ «Унікомбанк», що неодноразово світився у гучних скандалах з відмиванням грошей.

Так, у 2006 р. Служба безпеки повідомила, що «Унікомбанк», який тоді називався «Банк Перспектива», був залучений до виведення за кордон до $1 млрд з використанням комерційних структур, оформлених на загублені паспорти. Банк обвинувачення відкидав, але виведення валюти підтверджував. Співвласник банку Сергій Гончаров казав, що «виводили капітал красиво – за законом, у якому є пробої». Прокуратура начебто розслідувала махінації вправних банкірів, але винних не знайшла. А банк було перейменовано і продано «Гарант Престижу» та низці близьких їй компаній.

У 2008 році вже при нових власниках «Унікомбанк» звинуватили у співучасті у виведенні за кордон близько 400 млн грн. з «Промінвестбанку». Про це заявив в.о. голови СБУ Валентин Наливайченко. Також Наливайченко сказав, що власником «Унікомбанку» є народний депутат від БЮТ Олександр Шепелєв. Але за кілька місяців СБУ повідомила, що претензій до «Унікомбанку» вже не має і що той не причетний до банкрутування «Промінвестбанку».

Офіційно виходець із Донеччини і екс-«бютівець» Шепелєв ніколи не значився співвласником «Унікомбанку». З іншого боку, слова Наливайченка, можливо, справді не були зі стелі взяті. У грудні 2009 року саме на посередницький рахунок в «Унікомбанку» було перераховано 24 млн грн. за фіктивний ремонт офісу «Родовід Банку» на Рильському провулку 4-А в Києві. Правоохоронці з’ясували, що ремонт не проводився, банк у будівлю так і не переїхав. Власницею будинку на Рильському провулку була дружина Олександра Шепелєва Галина. Згодом у 2010 році Шепелєв перейшов з БЮТ до Партії регіонів, а в будинку у Рильському провулку зробив собі офіс Юра Єнакіїєвський.

Після втечі Віктора Януковича, влітку 2014 р. «Унікомбанк» підключився до ще однієї слизької оборудки з повторного продажу квартир компанією «Мостобуд» екс-нардепа від Партії регіонів Володимира Продивуса. Після цього банк вже стали пов’язувати з цим боксером-бізнесменом з Вінничини.

З осені 2014 р. «Унікомбанк» переїхав з Донецька до Львова і засекретив імена акціонерів – офіційно ніхто із них не володіє істотною часткою понад 10%. Повідомляється тільки, що 80% акцій розділено між 9 фізособами і 20% – між 5 юридичними особами. На початку цього року «Унікомбанк» подвоїв свій статутний капітал до мільярда. Вже у лютому цього року ЗМІ повідомляли про викрадення заступника директора «Унікомбанку». Схоже списувати цей банк поки ніхто не збирається і, ймовірно, згодом ми почуємо про нього ще багато цікавого.

Щодо «Гарант Престижу», яка збагатився на 162 млн грн. від ДПЗКУ, – то він поки не поспішає переїжджати на підконтрольну Україні територію. Адже тут страхову фірму чекають не надто приємні новини – стягування мільйонів гривень і кримінальне провадження на топ-менеджерів.

Отже версій того, хто стоїть «Унікомбанком» і «Гарант Престижем», може бути скільки завгодно. Але це ніяк не міняє того факту, що сотні мільйонів, які зливались саме через ці структури, досі не повернуті.

Тож нам залишається тільки побажати удачі ДПЗКУ у стягуванні переплачених 162 мільйонів. Ну і уважності в подальших розрахунках.

Ірина Салій, «Наші Гроші»

У травні 2014 року син міністра внутрішніх справ Олександр Аваков купив шестикімнатні апартаменти загальною площею 375 кв метрів у люксовому житлокомплексі «Альпійський» на Батиєві горі у Києві. Про це вдалось дізнатись завдяки новорічному відкриттю держреєстру прав на нерухомість і проекту «Гарна хата». Повідомлення «Наших Грошей» про цю купівлю змусило міністра Арсена Авакова виправдовуватись за свого 25-річного сина. Однак міністр дав такі свідчення, які змушують нас знову повернутись до «Альпійського».

Отже згідно з витягом прав власності на житло Авакова-молодшого, вартість придбаної сином міністра квартири становила 1 688 717 грн., або близько $400 за квадратний метр по курсу на момент купівлі.

Тим часом у своїх поясненнях Аваков-старший стверджує, що його син витратив на придбання квартири і паркомісця 4 410 000 грн., або близько $900 за квадратний метр і ця сума невдовзі буде офіційно задокументована у його декларації про доходи (у розрахунку виходимо з того, що паркомісця у «Альпійському» мають площу близько 30 кв м і ціна квадрата на паркінгу може сягати вартості квадрата у квартирі).

Отже маємо більш ніж дворазову різницю у ціні квартири за версіями Держреєстру і Авакова.

Звісно, ця історія може не вартувати виїденого яйця за виконання наступних умов:

• Міністр Аваков помилився, вказуючи ціну квартири і парковки у розмірі 4,41 млн грн., а насправді мав на увазі приблизно 2 мільйони. Тобто помилився у кожній цифрі семизначного числа;
• Квартири у елітних комплексах у центральній частині Києва останніми роками так і коштують – близько $400 за квадратний метр, але Авакову якісь пройдисвіти продали житло вдвічі дорожче.

«Наші Гроші» проаналізували дані Держреєстру по сотні квартир у «Альпійському», і лише у двох-трьох випадках офіційна вартість житла була на «аваковському» рівні в $900. І лише щодо однієї квартири (не називаємо її власника, оскільки на наш погляд він не є публічною персоною) було вказано, що вона і два паркомісця (загальна площа усього майна 224 кв м) були віддані у заставу по банківському кредиту у розмірі $372 тис. Тобто банк оцінив це майно у середньому в $1 667 за квадратний метр. На наш погляд це приблизно відповідає ринковим пропозиціям щодо продажу квартир у «Альпійському» у стані «після будівельників».

Однак абсолютна більшість квартир згідно з Держреєстром коштували $500-700 за квадрат. Саме до цієї більшості належить і мати Олеся Донія, яка придбала тут трикімнатну квартиру у 2011 році (син тоді був нардепом) за 750 тис грн., або $640 за квадрат.

Прикметний нюанс. Доній, коментуючи оприлюднення даних про квартиру його матері, заявив, що така дешевизна квартири пояснюється її «неліквідністю», а саме розміщенням на першому поверсі. І додав, що квартири тут почали дорожчати лише згодом, коли сюди почали заселятись всілякі «круті тузи і перці».

Однак мусимо відкинути це пояснення як «неліквідне». Бо більшість квартир на вищих поверхах у «Альпійському» зареєстровані по ще нижчим ніж у Донія цінам. І знову ж таки доведеться повірити, що тисячі покупців квартир у Києві в останні роки були незбагненними лохами, купуючи житло за ринковими цінами в інших районах удвічі дорожче від «Альпійської» «дешевки», доступної лише таким як Доній чи Аваков. Навіть зараз, під час суперкризи у економіці України, на ріелторських сайтах повно оголошень про продаж квартир у «Альпійському» по $1 200-2 500 (без оздоблення і вже вмебльовані).

Перше, що спадає на думку, це те, що продавець квартири занизив її вартість для окремих VIP-клієнтів. Такими, звісно, можна назвати і сина Авакова, і дружину Наливайченка, і з певною натяжкою мати Донія.

Однак ця версія притягнута за вуха, оскільки 99% квартир «Альпійського» мають отаку низьку офіційну ціну. І далеко не всі з цих власників квартир є VIP-персонами. Більшість житла тут взагалі викупили ріелтори для перепродажу.

На наш погляд, нестиковка по ціні квартири Авакова може пояснюватись тим, що міністр-мільйонер добре знав лише те, скільки грошей його син отримав від батькового бізнесу для купівлі квартир. І не переймався такою дрібницею, як схема розрахунків з продавцем («біла» чи «сіра»).

Тому всім зацікавленим пропонуємо інший варіант: продавець занижував офіційну вартість квартир для зменшення бази оподаткування.

Ми впевнені, що аудиторії «Наших Грошей» не треба пояснювати, що «продавши» півтори сотні квартир (саме стільки у «Альпійському») по ціні у рази дешевше від ринку, ви набагато менше заплатите податків. І при досягненні певної суми, ухиленої від оподаткування, ви можете стати VIP-клієнтом податківців, слідчих, суддів і тюремників.

У такому випадку варто пригледітись до особи продавця. Згідно з державним витягом на квартиру Авакова ним є Іван Куровський, засновник ТОВ «Житло-буд», яке і зводило цей житловий комплекс.

Погано те, що нинішні очільники МВС і СБУ опосередковано мали з ним справу саме по цьому об’єкту (до речі, подружжя Наливайченків так і не прокоментувало купівлю квартири у «Альпійському»).

Але добре те, що Куровський вже не є народним депутатом від правлячої Партії регіонів. Тобто зараз у нього немає недоторканності і його в принципі можна викликати для дачі пояснень простою повісткою. У рамках декларованої в Україні прозорості.

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Залізничники продовжують закуповувати шпали на сотні мільйонів з дельтою, більшою від часів Януковича.

Кожне правило існує для винятків. Тендерів ця вічна фраза теж стосується. Бо хоча «Наші гроші» невпинно спостерігають падіння «маржі» в державних закупівлях, є один товар, який оминули вітри змін. Це – шпали. Товар, звичайно – банальний, однак дуже показовий. По-перше, тому, що, завдяки своїй банальності, шпали можуть виготовляти десятки підприємств, а відтак – пропозиція ринку – величезна. По-друге, незважаючи на цю пропозицію, різниця тендерних і ринкових цін залишається на рівні, що був і при минулій владі. Ну, і по-третє, виявилось, що менеджери, які навчились колись купувати шпали дорого, стали в нагоді і сучасній «Укрзалізниці».

Почнемо з останньої закупівлі. У березні державне підприємство «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України» (далі УПП) закупило майже на 94 млн грн дерев’яних непросочених шпал та брусів майже на 94 млн грн. Договірні ціни збільшилися на 46% у порівнянні з цінами, за якими підприємство закуповувало шпали влітку минулого року.

Звичайно, інфляція зробила свій внесок, однак за рік вона становила лише 26%. Довелось аналізувати глибше. У результаті ми дійшли до висновку, що інфляція – далеко не єдина причина такого ціноутворення. Для більш об’ємної картини, ми проглянули всі закупівлі шпал УПП з моменту заснування «Вісника держзакупівель» у 2008 році.

Так, починаючи з 2009 року було опубліковано договори УПП про постачання шпал та брусів майже на 650 млн грн. Спершу зробимо невелике технічне пояснення. Залізничники закуповують шпали першого та другого типу хвойних порід, які використовуються на головних та під’їзних шляхах. Вважається, що дерев’яні шпали не тільки ефективний матеріал, але й економічний. Він не потребує сучасних технологій виробництва, а тому виготовляти його можуть багато підприємств, чи навіть приватних підприємців. Залізниця купує непросочені шпали, які продавець постачає на державні просочувальні заводі в Рава-Руській та Новомосковську, де вони вже просочуються спеціальним розчином для довговічної роботи.

Найбільше коштів, майже 195 млн грн, на закупівлю шпал та брусів УПП витратило минулого року. Влітку 2014 року тендерні ціни зросли на 36%. Звісно, тоді вже відбувся Крим, у розпалі був Донбас. І все ж на вільному ринку такого скачка не спостерігалося. Відтак ціни державного підприємства виявилися вищими ринкових майже на 100 грн.

Аналіз ринкових оголошень за останні роки показав, що така різниця між цінами зберігалась на залізничних тендерах постійно. В якості розрахунку ми взяли середню ціну між шпалами тип1 і тип2, яка вказана в тендерних документах УПП і порівняли її з середньої ціною пропозицій на ринку того ж часу. Розходження в цінах в останні роки складає майже 70% і ця дельта лише один раз була меншою – у 2013 році, останньому році правління Януковича, коли в економіці вже спостерігалась криза, і у бюджеті не вистачало грошей. Після Майдану цю дельту повернули назад до докризових значень.

 Дивним чином співпало, що дельта повернулась одночасно з поверненням нового-старого керівника УПП Дмитра Рудковського (на фото).

У 68-ічного генерал-полковника Рудковського великий досвід управління державними фінансами. З початку 1990-х він відповідав за питання розквартирування військових та капітальне будівництво в армії. У 2004-2005 році Рудковський навіть був першим замміністра оборони, паралельно будучи народним депутатом. Згодом за сприяння спікера Олександра Мороза отримав посаду керуючого справами Верховної Ради, де вже займався питаннями розквартирування народних депутатів, а також забезпеченням їх роботи.

В 2009 році Рудковський був вперше призначений керівником того самого «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України». Саме того року УПП змогло придбати шпали з найвищою зафіксованою дельтою 144%. Звісно, можливо Рудковський перебив свій рекорд наступного року, але на жаль, це невідомо, оскільки дані про відповідний тендер у «ВДЗ» з невідомих причин не оприлюднено.

В 2011 році Рудковського замінив Євген Павловський і при ньому тендерна маржа на шпалах почала зменшуватись з кожним роком. Поки після Майдану весною 2014 року Рудковський знову не повернув собі крісло директора УПП.

У відкритих джерелах даних про те, чим займався Рудковський в період відсутності на держпідприємств немає. Але відомо, що цей почесний мешканець Ржищева Київської області є засновником та співвласником низки приватних підприємств. Це ТОВ «Інтерагро», Сільськогосподарське ТОВ «Срібна хвиля», ТОВ «Укрполімерконструкція», ТОВ «Контакт 61», ТОВ «Білоцерківський центр скла», ТОВ «Оксамит-сервіс».

Остання компанія відома через володіння майже двома десятками тисяч гектарів мисливських угідь. Серед засновників «Оксамит-сервісу» крім Рудковського екс-міністр оборони Олександр Кузьмук, відомі бізнесмени брати Буряки, власник Запорізького автозаводу Таріел Васадзе та лідер депутатської групи «Відродження» в Верховній Раді Віталій Хомутиннік. Ну, це так, до слова.

Нас більше цікавлять все-таки шпали. Півроку тому, один із журналістів «Наших грошей» сказав, що він тоді повірить у зміни, якщо «Укрзалізниця» купить шпали з маржею в 15%. Напевне доведеться йому ще почекати.

Юрій Школяренко, «Наші Гроші»

Генпрокуратура оголосила про початок боротьби за санаторій, який потрапив до рук коханки Януковича. Хоча насправді війна вже закінчилась. І не на користь держави

Кілька днів тому «Наші гроші» вирішили випустити оптимістичну новину, але, як завжди вийшов песимістичний текст.

Оптимізм почався із релізу Генпрокуратури, яка  заявила про початок повернення у державну власність оздоровчого комплексу «Славутич», що розташований на березі Канівського водосховища в Київській області. У своєму повідомленні прокуратура не забула нагадати читачам, що сьогодні цей дитячий санаторій через підконтрольні структури задешево  орендує коханка екс-президента Віктора Януковича Любов Полєжай.

Оптимізм наш закінчився тоді, коли виявилось, що кілька місяців тому в українських судах завершилась епопея, у результаті якої держпідприємство виявилось винним фірмі Полєжай 18 млн грн. І так виглядає, що розірвати договір оренди можна буде, лише заплативши відступного. А тепер два слова про те, як Україна докотилась до такої перемоги.

Договір оренди санаторію «Славутич»  був укладений ще на початку вересня 2010 року. Власником дитячого оздоровчого табору тоді була держкомпанія «Артем», яка відома  своїми протитанковими ракетами та ракетами класу «повітря-повітря». З 2004 року «Артем» здавав  табір в оренду підприємству ЗАТ «Дитячий оздоровчий комплекс санаторного типу «Славутич».

Серед його засновників –  три десятки мешканців Переяслав-Хмельницького, які, схоже, працювали в санаторії в попередні роки. Але контрольний пакет акцій був у компанії «Торговій дім «Укрбудматеріали», яка близька до корпорації «Укрбудматеріали» Анатолія Безуха та екс-народного депутата Ігоря Шарова.

На жаль, Судовий реєстр не показує, які кошти виручало держпідприємство за свою власність. Знаємо лише, що підприємство Полєжай орендувало його за…  2265 грн в місяць. Плюс комунальні.

«Співпраця» з нею у «Артема» почалась одразу в рік перемоги Януковича. У 2010-ому оборонне підприємство уклало черговий договір з постійним орендарем, однак той дивовижним чином вирішив подарувати своє право людям Полєжай. Сподіваємось, що без примусу і по добрій волі. Сталось це таким чином.

Через півроку після чергового укладання договору ЗАТ «Дитячий оздоровчий комплекс санаторного типу «Славутич» самоліквідувався, а його правонаступником стало одноіменне товариство з обмеженою відповідальністю. Засновником ТОВки вже виступив благодійний фонд Любові Полєжай «Дорога Майбутнього».

До речі, Полєжай, схоже, готувалася до отримання контролю над дитячим санаторієм давно. Спершу навіть ввійшла  в список власників попереднього орендатора, але пізніше, вочевидь, вирішено було схему змінити.

Вирішивши всі юридичні питання, нові орендарі приступили до справ: провели ремонт в санаторії, після чого на їх рахунки потекли мільйони від виграних державних тендерів на оздоровлення дітей.

У 2013 році держава остаточно замела сліди, перекинувши право власності на санаторій з «Артема» на «УкрТІ «Промтехнологій». На орендареві це, звісно, жодним чином не відобразилось.

Зміни стались лише після Майдану. У червні 2014 року «УкрТІ «Промтехнологій» подало до суду на орендарів, вимагаючи від них погасити борг за грудень 2013 року – березень 2014 року у 7,9 тис, врахувавши в нього пеню та штрафи.

Однак уже через шість днів суд отримав від компанії Полєжай зустрічний позов. І вже в ньому сума претензій до державного підприємства була значно вагомішою – майже 18 млн грн. У стільки підприємство оцінило вартість ремонтних робіт в санаторї в 2011році.

Що саме було відремонтовано в санаторії – невідомо. Під час суду ДОЗТ «Славутич» стверджувало, що мусило було провести масштабні роботи, аби усунути ризики для життя та здоров’я дітей.

Господарчий суд Київської області встановив, що договір оренди передбачав, що Полєжай зможе отримати компенсацію за ремонтні роботи, якщо вони будуть проводитися за згодою держави. І дозвіл на такі роботи від орендодавця було отримано.  Крім того, залучене до процесу приватне підприємство «Український експертний будівельний центр» дійшло висновку, що проведені роботи не тільки покращили характеристику майна, а і поліпшили їх функціональні властивості. А тому, такі роботи, за висновками експертів, еквівалентні сумі в 18 млн грн.

Суддя повністю задовільнив позов ДОЗТ «Славутич» до державного підприємства. Натомість орендарі  пообіцяли погасити свої борги в 8 000 гривень. Сталося це ще в листопаді. Апеляції в Реєстрі судових рішень віднайти не вдалось.

Що в результаті? В результаті держава має шанс розірвати договір оренди через суд, сплативши 18 мільйонів. Хоча навіть з цим доведеться помучитись, адже договір  –  річ довготривала.

У позитивному балансі – лише  бадьорий прес-реліз про наміри, у якому, на жаль, нічого не сказано про гроші. Нічого також не сказано про відкриття кримінальних проваджень проти тих чиновників, які здавали за 2000 грн в місяць базу і проти тих, хто погоджувався на те, що ремонт коштує саме 18 мільйонів. Уже не говорячи про державних менеджерів, які без тендерів накачували санаторій державними грішми.

Ну, але ж не для того прокурори існують на світі, щоби зачіпати реальні інтереси поважаних людей. Головне – позитивні новини, адже їх так нам сьогодні бракує. А гроші – це так банально.

Юрій Школяренко, «Наші Гроші»

Після того, як Росія окупувала Крим, у «Чорноморнафтогазу» залишалось лише одне родовище. Тепер не буде жодного. Віддали «попередникам» 

За цією історією ми спостерігали понад півроку. Мотивів було два. По-перше, хотілося дочекатись хепі-енду, що в нинішні похмурі часи є зовсім незайвим. По-друге, виявити  прізвище прекрасного  чиновника, через легкий підпис якого «Чорноморнафтогаз» втратив останнє родовище на континентальній Україні. Усе-таки «особа 1» звучало якось геть непристойно, тим паче в такій гучній справі.

І от сталось: Судовий реєстр повідомив одразу дві новини, і хорошу, і погану.  Прізвище чиновника знайшлось, а от родовище держава, схоже – втратить.

Сама історія почалась близько року тому –  у березні 2014 року. Що творилось в цей час в Україні – кожен може згадати сам. Правда, виявилось,  не всі тоді жили проблемами Майдану чи Антимайдану. На відміну від гучних площ в тихих кабінетах втілювався лозунг – «Бізнес понад усе».

5 березня в одному із таких кабінетів  перший заступник голови правління  «Чорноморнафтогазу» Володимир Плечун підписав договір про спільну діяльність із приватним акціонерним товариством «Пласт», де-факто: з народним депутатом від «Партії регіонів» Олександром Онищенком. Суть договору проста: державна компанія віддала контроль над своїм єдиним в континентальній Україні газовим родовищем.

Для любителів вивіреної юридичної лексики домовленість виглядала так: «сторони домовилися об’єднати зусилля з видобутку, постачання  та транспортування нафти, газу і газового конденсату, але без створення окремою юридичної особи.  Компанії домовилися, що ПАТ внесе 71,64 млн грн, а «Чорноморнафтогаз» – право користування об’єктами Архангельського газового родовища (виробничий комплекс «Блок-кондуктор-1», «Центральная технологічна платформа-7) та об’єктами Стрілкового газового родовища».

Перше родовище розташоване в 70 кілометрах від берега на шельфі Чорного моря, а Стрілкове– на шельфі Азовського моря неподалік від села Стрілкове (Херсонська обл.).

Загальна вартість  державного внеску – 47,76 млн грн. За таких умов, частка ПАТ «Пласт» склала 60% , частка «Чорноморнафтогазу» – 40%.

Договір підписував Плечун, бо діючий керівник держпідприємства Сергій Головін поступив мудро: в кращих традиціях минулого видав довіреність, а сам зліг на лікарняний. Видно, рік керування «Чорноморнафтогазом» і воєн із всесильним Юрієм Бойком багато чому його навчили. Війни, нагадаємо, тривали через те, що Головін належав до конкуруючого сімейного  угрупування  імені Едуарда Ставицького.

Чому державне підприємство обрало компанію, кращі часи в газовидобуванні якої далеко позаду? Варіантів відповідей тут небагато, так що залишимо їх для читацької фантазії.

Зауважимо лише, що підписання угоди відбулось наступного дня після того, як кримська самопроголошена влада змінила керівництво компанії і відповідно наклала руку на всі кримські активи «Чорноморнафтогазу». Сталось як у відомій приказці: «згоріла хата – гори й стодола».

Для любителів історії ще нагадаємо, що саме це родовище  деякий час було під контролем російської армії, коли на Арабатській стрілці в Херсонській області висадився російський десант. Але повернемось від політики до грошей.

Незважаючи, на масові зміни чиновників, Головін довго лишався на своєму місці. Воно й зрозуміло: кому потрібна держкомпанія без активів зате з головним болем: непогашеними кредитами і втраченими документами. Руки до нього доходять лише 10 липня, коли після його відсторонення  в. о. голови правління стає Світлана Нежнова.

А через два тижні починаються веселощі. Плечун раптово згадує, що в нього є діюча до кінця року довіреність від Головіна і 29 липня подає в суд на розірвання договору з «Пластом». Нагадаємо: це той самий договір, який він сам же і підписав. Мало того. Судячи, із суддівських матеріалів, нове керівництво було ні сном, ні духом про дії свого топ-менеджера.

Дізнавшись про таку його незаплановану активність,   «Чорноморнафтогаз»  звертається до суду з клопотанням не брати до уваги довіреність Плечуна, а відповідно – скасувати засідання. Щоб підготуватись ретельніше.

Читачі «Наших грошей», безумовно, знають про те, що в деякі суди люди подаються, щоб виграти справу, а в деякі – щоб програти. Якого характеру був цей суд можна судити з того, що суддя відмовив у проханні позивача зупинити процес, і вже 4 серпня виніс вердикт, що договір складений правильно і розриву не підлягає (суддя Щоткін О.В.).

На суді Плечун доводив, що договір, який підписав Плечун, треба скасувати, оскільки на його підписання не було дозволу Кабінету Міністрів. Чомусь при цьому згадується фраза Саймака: «Граю сам з собою в шахи, і ніяк не можу виграти. Занадто сильний суперник». От і Плечуну не вдалось.

Суд повідомив, що власником «Чорноморнафтогазу» є «Нафтогаз», а не КМУ, а відтак – позов – некоректний.

На апеляцію нове керівництво компанії  Плечуна вже не пустило. Однак веселощів від того менше не стало.

На другий суд «Чорноморнафтогаз» прийшов зі скаргою від «Нафтогазу» про те, що договір вартістю більше 10 млн грн міг бути укладений лише з його дозволу. Крім того, Закон «Про надра» забороняє власнику спецдозволу на користування надрами вносити їх як вклад у спільну діяльність.

Однак Київський апеляційний госпсуд (судді – А.І. Тищенко , Ю.Б. Михальська, Б.В. Отрюх) нові доводи теж залишає без задоволення. Чому?

Колегія суддів виявила, що статут «Чорноморнафтогазу» дійсно зобов’язує правління підприємства всі договори вартістю понад 10 млн грн узгоджувати з «Нафтогазом». Але… про голову правління там нічого не сказано.

Наступний абзац – для любителів високого стилю:

«Статут позивача не містить жодних вказівок на те, що вирішення цього питання належить до виключної компетенції Правління Позивача. А також не зазначено жодних обмежень щодо відсутності у Голови Правління Позивача права на укладення договорів».

Ми вважаємо, це прекрасно. Правлінню – не можна, зате можна голові правління одноосібно. Усе-таки несправедливо, що судді так мало заробляють. Талант повинен винагороджуватись.

Ну, і що стосується всіх інших претензій, які виникли у «Нафтогазу», то, зрозуміло, що оскільки це не було предметом первинного розгляду – суд їх до уваги не взяв.

Справа дійшла до Вишки. Саме тоді ми почали чекати хепі-енду. На початку все складалось. У грудні минулого року Вищий господарський суд скасував рішення обох своїх  попередників. Основна вимога: до засідань мав бути залучений орган державної влади, що здійснює управління корпоративними правами «Чорнморнафтогазу».  Крім того, Вищий суд повідомив молодших колег, що вони «не в повній мірі» розібрались із проблемою статуту. Коротше «судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими».

Здавалось, до розв’язки лишалось рукою подати. Однак знову не склалось.

Чергове судове коло починається з дивної речі. До засідання першої інстанції долучились і прокурор і «Нафтогаз». Тільки от до залу суду не добрались ні представник останнього, ні представник позивача, тобто «Чорноморнафтогазу». Суддю В.М. Антонову це не збентежило, і вона, повторивши абсолютно всі доводи попередників, винесла вердикт, що договір розривати не можна.

Ще більш дивно виглядає історія з апеляцією 10 днів тому Київський апеляційний господарчий суд  відмовився прийняти скаргу  «Чорноморнафтогазу». Підприємство просило прийняти апеляцію з відстрочення сплати судового збору, адже всі (всі!) її рахунки заарештовані. І в підтвердження цього надало  постанову державного виконавця про арешт рахунків. Суд погодився, що арештовано 15,5 млн грн підприємства. Але повідомив, що немає у нього впевненості, чи справді заарештовані всі рахунки. А тому: «Апеляційну скаргу повернути скаржнику» (судді –Б.О.Ткаченко, В.О.Зеленін,О.Ф.Синиця). До речі, збір, який мав сплатити ЧНФ – 609 грн.

Якщо в результаті несплати цієї сумми апеляційного суду не відбудеться і держава втратить об’єкт на десятки чи навіть сотні мільйонів – думаємо, прізвища суддів можна висікти в граніті. Золотими літерами.

Безумовно, що за всі цим кавардаком з полегшенням спостерігають представники «Пласту». Бо газ, зрозуміло, увесь цей час добувається.  Про всяк випадок два слова про контрагентів.

Власником ПАТ «Пласт» є народний депутат Олександр Онищенко (група «Воля народу»), 20% мають люди Азарова. У 2012 році Онищенко перейняв компанію у екс-нардепа Давида Жванії. За декілька днів до укладання договору з «Чорноморнафтогазом» у попередньому депутатському скликанні  Онищенко покинув фракцію «Партії регіонів» та став членом депутатської групи «Економічний розвиток».

Важливі дві деталі. Перша. Під час останніх виборів Блок Петра Порошенка розчистив нафтогазовому бізнесмену округ, не виставивши йому нікого на противагу.

Друга. Учора група депутатів від «Народного фронту» у рамках боротьби із впливом Порошенка передала в Генеральну прокуратуру заяви про злочини на п’ятьох депутатів.  У списку фігурує і прізвище Онищенка.  «По Онищенку – за махінації у сфері видобутку нафтопродуктів, коли афільовані з ним спільні з “Укргазвидобуванням” компанії незаконно заволоділи державними свердловинами», написав деталі в своєму FB депутат Сергій Висоцький.

І тепер – найголовніше. Ми не знаємо, чим закінчиться суддівська епопея із поверненням родовищ у державну власність. Але в даному випадку нас цікавить інше. Чи спроможуться правоохоронні органи дослідити, наскільки адекватною була підписана Плечуном угода, і чи немає там втрат для державного бюджету?

Річ у тому, що суд досліджує лише «правильно чи неправильно підписаний договір». Тому навіть, якби ЧНФ отримав за родовище одну гривню – суд визнав би, що це зроблено « в рамках чинного законодавства».

Інша річ – правоохоронні органи. «Чому «Пласту», чому саме за такі гроші, чому віддали контроль?», – це ті питання, які не задають в судах, однак на які відповідати набагато важче. Особливо, якщо слідство буде провадити не президентська прокуратура, а прем’єрська міліція.

Ну, що ж – попросимо запитати. Шкода, щоб така гарна історія закінчувалась без хепі-енду.

Олексій Шалайський, Юрій Школяренко, «Наші Гроші»

Яресько не побачила хто отримав 28 мільйонів за аудит «Нафтогазу» часів Януковича. Аваков – і поготів.

Нещодавно міністр фінансів Наталія Яресько зробила гучну заяву, яка однак залишилась недооціненою. Аналізуючи фундаментальні причини економічної кризи в Україні, вона назвала першим кроком до змін перетворення «Нафтогазу України» з чорної корупційної діри в беззбиткове підприємство. І у цьому місці прозвучало наступне:

«Ніхто не проводив аудит “Нафтогазу”. Ми випустили доповідь з аудиту компанії за 2012 та 2013 роки. Аудит за 2014 рік буде готовий упродовж кількох місяців. Сьогодні НАК “Нафтогаз” вже не є чорною корупційною дірою. Уряд швидко вжив заходів, щоб виправити ситуацію і заклав новий фундамент для діяльності цієї компанії у майбутньому».

Виділені нами слова міністра фінансів змушують нас хапатись за голову від #всепропало і #насзливають. Аби всі могли зрозуміти наш розпач введемо в курс справи.

У Яресько є всі підстави говорити про чорну діру у «Нафтогазі» за часів попередників. Подробиці цієї діри з’ясували аудитори «Делойт енд Туш ЮСК», яких «Нафтогаз» минулої осені найняв за 17,88 млн грн. для перевірки звітності за 2012-2014 роки. Мова йшла про те, що у «Нафтогазі» зникали всілякі матеріальні цінності, але по документам нічого не можна було зрозуміти:

«Ми НЕ мали можливості отримати достатні та належні аудиторські докази, що формували б підставу для висловлення аудиторської думки щодо консолідованого фінансового стану Групи», – йдеться у висновку аудиторів, які намагались розібратись у справах «Нафтогазу», у якого звідкись намалювався дефіцит бюджету у розмірі 107 млрд грн.

Тобто «Делойт енд Туш» зрозумів, що з грошима «Нафтогазу» щось не так, але що саме – бозна. Про це мали б більше знати аудитори, які аналізували звітність «Нафтогазу» безпосередньо за часів Януковича. Однак за словами Яресько тоді «ніхто не проводив аудит».

Тобто міністр фінансів підводить нас до думки, що у «Нафтогазі» раніше крали по-чорному, але не дуже зрозуміло хто і як, тому не будемо дуже цим перейматись і будемо дивитись у майбутнє – головне що зараз мудрий уряд Яценюка все це зупинив і виправив.

Прикро це чути саме від Яресько, вирощеної на традиціях американської демократії. На неї були більші сподівання, ніж на Арсенія Яценюка, пророщеного на традиціях української корупції.

Прикро тому, що Яресько свідомо чи не свідомо, але промовчала про те, що з 2011 року «Нафтогаз» регулярно замовляв послуги аудиторів у компаній «БДО» і «Грант Торнтон легіс», уклавши з ними угоди на 19,97 і 8,34 млн грн. відповідно.

Тобто двом фірмам злили більше 28 млн грн. ($3,5 млн за курсом тих часів), аби тепер найняти справді крутих аудиторів за $1,2 млн (по курсу на вересень 2014, коли було найнято «Делойт енд Туш») і зрозуміти, що попередники аудит не проводили.

На відміну від Яресько у «Наших Грошах» працюють не буддисти, які можуть вічність чекати, доки равлик не вилізе на велику Фудзі. Тому ми радо нагадаємо, хто розпиляв 28 млн грн. ($3,5 млн) «Нафтогазу» на аудиті, який «ніхто не проводив»:

• ТОВ «БДО» – засновниками фірми є киянин Сергій Балченко і жителька Дніпропетровщини Алла Савченко, яка і є президентом компанії.
• ТОВ «Грант Торнтон Легіс» – основними власниками є Клавдія Чосова та Інна Новак, дружина заступника голови Секретаріату президента Віктора Ющенка Олександра Чалого, колишня депутатка Київради від БЮТ.

Усі вказані фірми відомі, у них є сайти, їхні засновники є публічними персонами. Тобто немає жодних проблем провести з ними розмови (дискусії, бесіди, допити, – непотрібне викреслити) на предмет проведення аудитів «Нафтогазу». І якщо аудит був проведений – то де його результати. А якщо ні – то де гроші?

Звісно, такі розмови мали би радше провадити не клерки Яресько, а «орли» Авакова. Але навіщо міністрові від міліції напружуватись, якщо міністр від фінансів цього не потребує?

Міліція взагалі непогано влаштувалась на темі «Нафтогазу». Свою бездіяльність аргументує залізобетонним аргументом: документи щезли, нема чого розслідувати. Деколи доходить до абсурду. Минулого року ми писали, що Держфініспекція не змогла провести розслідування про те, як щезли 3 млрд грн. «Нафтогазу» на геологорозвідку через те, що документація була вилучена слідчими Печерського районного управління МВС. Де благополучно щезла.

Окрім того. Так видається, що якби було бажання, то й тієї документації, яка існує у відкритих джерелах – правоохоронцям вистачило б на якісне розслідування.

Он Генпрокуратура, пояснюючи свою бездіяльність у справі по «вишкам Бойко», розповіла, що корупціонери після повалення Януковича вивезли документи «Нафтогазу» до анексованого Криму і тому не можна проводити розслідування. Разом із тим у «Віснику державних закупівель» лишилась базова інформація про укладання угод з виконавцями. Записи податкової і фінмоніторингу про рух коштів знаходяться теж зовсім не у Сімферополі.

Але про це «борці із злочинністю» воліють не згадувати. Бо як забагато пообіцяєш, то потім виходить забагато ганьби. Як, приміром, сталось із затриманням Євгена Бакуліна, який очолював «Нафтогаз України» на момент афер з «вишками Бойко» і розквіту кооперативу ім. Сергія Курченка.

Цим затриманням дуже хизувався Аваков, однак згодом Печерський суд відпустив Бакуліна під незначну заставу, а Генпрокуратура Яреми взагалі закрила справу «у зв’язку з відсутністю складу злочину». Публічно відмазка була саме про вивезення документів до Криму.

Відтак Бакулін отримав змогу балотуватись до Верховної Ради по округу Луганщині, а саме по Сєвєродонецьку, неподалік від Рубіжного, де він раніше працював на казенному хімічному заводі разом з Юрієм Бойко. (До речі, на потужностях заводу вже працює приватна ТОВка, пов’язана з менеджером Бойка Чернецовим, яка продовжує тендерити десятки мільйонів по приємним для неї цінам).

Бакуліну вдалось легко виграти вибори з трикратною перевагою над найближчим переслідувачем з двох причин. Він йшов від «Опозиційного блоку», а на Луганщині Майдан і проукраїнські настрої не є дуже популярними. А другу причину назвав Аваков:

«Следственным отделом Северодонецкого городского управления внутренних дел возбуждено два уголовных производства. В обоих случаях речь идет о попытке подкупа. Предлагается денежное вознаграждение 200 гривен в обмен на голосование за кандидата Бакулина на выборах 26 октября», – повідомив міністр у своєму фейсбуку.

Слідчі МВС так вели справу щодо підкупу виборців на користь Бакуліна, що той без жодних проблем пройшов до Верховної Ради і отримав депутатську недоторканність.

Всі ці історії ми ведемо до одного. Механізми для ефективного полювання на корупціонерів в Україні є. Але у відповідальних правоохоронців і суддів немає відповідного бажання. Та ще й у нових керманичів є бажання витіснити із свідомості будь-які спогади про корупціонерів минулого, аби займатись будівництвом майбутнього і створювати замкнене коло – не караючи за корупцію попередників, ти створюєш всі умови аби займатись корупцією самому зараз, сподіваючись що наступники тебе не посадять у тюрму, як ти не посадив своїх попередників.

Нагадаємо, після низки гучних арештів 2014 року, якими хизувались Порошенко, Яценюк, Аваков і Ярема, у тюрму з реальним строком не потрапив жоден(!) високопоставлений злочинець. І не тільки із системи «Нафтогазу».

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Чи правда, що блок-пости на кордоні з ДНР і ЛНР коштують українському бюджету 2,5 мільйони гривень за штуку?

Питання виникло у нас з огляду на недавнє повідомлення начальника групи оперативного забезпечення сектору «М» полковника Мамеліна. Його дані щодо вартості оборонних споруд навів маріупольський сайт «0629». Отже за даними полковника, вартість будівництва, транспортування та встановлення одного опорного пункту у вигляді чотири- або восьмигранного блок-посту становить 2,5 мільйони гривень. Ось фото такого пункту виробництва фірми «Азовстальстрой» брата екс-губернатора Донеччини Олексія Тарути, який днями встановлено у Маріуполі:

Щоб зрозуміти наше здивування – ось зображення аналогічного блок-посту з конструкцій фірми «Hesco» вартістю $6 тис:

Це всього 120 тисяч гривень на наші гроші, тобто у 20 разів дешевше від бетонної споруди Тарути. Дешевизна забезпечується за рахунок простоти конструкції: це мішки у металевій сітці, які засипаються землею або щебнем як на цьому фото:

Але цю «дешевку» від американців українська влада нещодавно фактично викинула з країни під неймовірним приводом – це задорого. Ось що заявило МВС, пояснюючи відмову прийняти конструкції «Hesco»:

«Подібна продукція виробництва Hesco Defensisve Barriers (США) має дещо кращі характеристики, однак істотно дорожче».

На жаль, із прес-релізу МВС (весь текст на фото вище) незрозуміло «дорожчими від чого» є американські конструкції. Плекаємо надію, що не від тих вищезображених бетонних оборонних споруд.

Звісно, що після такого прийому американці розвернули свій товар і відправили його Саудівській Аравії, яка саме зараз веде військову операцію проти терористів у Йемені. І тепер там з них будуть зводити подібні конструкції:

Усі блоки «Hesco», що потрапили на цей кадр, коштують як один блок-пост у Маріуполі.

Нам можна дорікнути, що ми порівнюємо бетонну споруду з мішечно-арматурною конструкцією, яку наповнюють землею (хоча від куль та гранат захищає однаково, а захист від Hesco можна розгорнути за кілька хвилин навіть без спецтехніки, а потім згорнути і перевезти на нове місце встановлення, тоді як блок-пост Тарути важить десятки тонн і його так запросто не виготовиш, не встановиш і не перевезеш).

Тому про всяк випадок ми знайшли розрахунки вартості виготовлення бетонних виробів. Виходить 120-200 тисяч гривень. Тобто у 10-20 разів дешевше від тарутинського виробу.

Звісно, знайдені нами «калькулятори» можуть бути невірними. Тому просимо наших читачів, які мають відношення до будівництва, прикинути вартість виготовлення маріупольського блок-посту.

Нефахові пошуки журналістів «Наших Грошей» щодо об’єктів нерухомості, які можна купити за 2,5 млн гривень тобто за $100 тисяч, призвели до таких результатів:

Погодьтесь, все це виглядає якось дорожче від бетонної коробочки від Тарути, яка нібито коштує 2,5 млн грн.:

Наше питання щодо вартості блок-постів ми адресуємо не тільки їх виробнику, але й голові уряду Арсенію Яценюку. Оскільки мова йде про окремий випадок.

Річ у тім, що Кабінет міністрів нещодавно виділив 850 млн грн. на будівництво укріплених споруд на кордоні з ДНР і ЛНР. Значна частина цих коштів виділена саме на будівництво блок-постів, подібних до маріупольського. На жаль, у «Віснику державних закупівель» відображено ще не всі тендери, але очевидно, що для різних куточків Луганської і Донецької областей купуються конструкції в однакову ціну: від 2,4 до 2,5 млн грн. (різниця цін може пояснюватись вартістю транспортування від місця виготовлення бетонних споруд на заводі Тарути у Маріуполі до місця встановлення).

Сподіваємось, що урядовці зможуть пояснити кошторис блок-посту у розмірі 2,5 мільйони гривень. Відразу пропонуємо варіанти пояснень:

• Полковник Мамелін помилився – 2,5 млн грн. виділяється на блок-пост не з однієї, а кількох бетонних та інших конструкцій (перелік і вартість додається);
• Сайт «0629» помилився на один нуль – полковник говорив про вартість блок-посту у розмірі 250 тисяч гривень;
• У «Віснику державних закупівель» взагалі йдеться не за блок-пости від Тарути, а геть інші речі (перелік і вартість додається);
• Усе це брехня. Кошториси і бухгалтерія це така складна річ, що фахово і безпомилково розібратись у цьому можуть тільки уповноважені урядом експерти з засекреченого списку, а всі порівняння та гуглорозшуки ллють воду на мельницю російської пропаганди.

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Замміністра МВС, якого Авакову рекомендував Турчинов, вирішив спростувати дані про одну ділянку землі. Тепер доведеться відмиватись від набагато серйозніших речей. І не перед журналістами.

Наприкінці квітня, під час зйомок маєтку сім’ї заступника міністра МВС Сергія Чеботаря, на знімальну групу програми «Наші гроші» телеканалу «ZIK» було здійснено напад. З будинку, який записаний на дочку заступника Авакова, вийшов чоловік і погнався за оператором. Пізніше цей самий чоловік під’їхав до знімальної групи на білому «Фольксвагені транспортер», але із заштрихованими номерами. Невідомі перекрили дорогу, залізли у автомобіль і викрали камеру та відереєстратор, завдавши оператору тілесних ушкоджень. Після цього нападники зникли.

Того ж дня, 28 квітня, заступник міністра внутрішніх справ Сергій Чеботар на офіційному сайті МВС заявив, що не має нерухомості у селі Лісники, а журналісти мають бажання дискредитувати команду міністерства, що взяла жорсткий курс на боротьбу з корупціонерами. Після того, як журналісти оприлюднили державні акти на землю, Чеботар заявив, що нерухомість у Лісниках належить його зятю.

Виявилось, однак, що і ця інформація не відповідає істині. У відповідності до витягів із державного реєстру нерухомості, земля і будинки на вулиці Підлісній належать саме дочці заступника міністра МВС — Оксані Чеботар.

За фактом нападу на журналістів проекту «Наші гроші» було порушено дві кримінальні справи – за статтею 186 частиною 2 («Грабіж, поєднаний з насильством», через викрадення у журналістів відеокамери та відеореєстратора), а також за статтею 171 частиною 1 («Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»).

Протягом двох тижнів, міліція не знайшла нападників, хоча обличчя одного з них зафіксовано на відео, а сам він виходив із будинку, який записаний на Оксану Чеботар. Журналісти «Наших грошей» провели власне розслідування і віднайшли злочинців. На відео, де зафіксований перший напад на оператора — зять заступника міністра МВС — Олег Поліщук. Другий нападник, власник автомобіля, на якому здійснювався напад — Сергій Гаврилко.

Зять міністра Олег Поліщук є засновником компанії «А.Т.Н», що займається транспортними перевезеннями, а Сергій Гаврилко — директор цієї фірми.

Бізнес зятя

Фірма «А.Т.Н» виявилась зовсім не простою.

Під час підготовки сюжету, у розпорядження журналістів «Наших грошей» потрапило відео, на якому було зафіксовано, як представники компанії «А.Т.Н» намагаються загарбати зупинку транспорту, яку офіційно орендувало інше приватне підприємство «КАН».

Про більш важливі нюанси діяльності цих перевізників, а саме махінаціями із ліцензіями, розповів екс-голова Держінспекції України з безпеки на наземному транспорті Валерій Черненко.

«Найвигіднішим бізнесом на пасажирських перевезеннях є право продажу роботи на маршруті. Це тіньова схема, яка працює по всій Україні й дає можливість збагачення компаній, які мають дозвіл на маршрут. А ті, хто працює під дахом, платять щоденну плату за використання цього дозволу від 50 до 100 доларів. І коли компанія «А.Т.Н», яка має близько 26 власних автобусів, обслуговує десятки рейсів, при чому міжобласних рейсів, виникає питання: звідки автобуси, щоб виконувати ці рейси?. Коли ми почали перевіряти, з’ясувалось, що під дахом цієї компанії працює на порядок більше автобусів», – говорить екс-голова Держтрансінспекції.

Однак у ході перевірки діяльності компанії «А.Т.Н», тодішньому голові Інспекції зателефонував заступник міністра МВС Сергій Чеботар і порадив припинити інспекцію компаній його зятя.

«Коли я працював головою Укртрансінспекції — мені зателефонував Сергій Чеботар і запропонував зменшити свою наполегливість у боротьбі з тіньовими схемами. Зокрема, у ході перевірки компанії «А.Т.Н». Ми закінчили розмову на підвищених тонах. Я сказав, щоб він мені більше не телефонував», – зізнається екс-голова Держінспекції.

Журналісти «Наших грошей» вирішили особисто перевірити, як працює компанія зятя замміністра МВС Олега Поліщука.

Для здійснення пасажирських автоперевезень у компаній має бути пакет документів. Серед обов’язкових: ліцензійна картка, дозвіл на маршрут та паспорт маршруту.

Компанія «А.Т.Н» має дозвіл на маршрут «Київ-Біла Церква». Відправлятись маршрутки повинні з автостанції «Київ», що розташована біля Центрального залізничного вокзалу. Однак маршрутки фірми Олега Поліщука збирають пасажирів біля ст.м. «Либідська». Цієї зупинки немає в паспорті маршруту компанії «А.Т.Н» та й самі паспорти маршрутів є не у всіх перевізників. Спілкуватись із журналістами Олег Поліщук відмовився.

Попри відсутність документів, компанія продовжує працювати в сфері пасажирських перевезень, а за інформацією видання «Конфлікти і закони», наприкінці 2014 року в управління інфраструктури та туризму Київської обласної адміністрації на роботу влаштувались колишні працівники фірми «А.Т.Н»: Андрій Прохоренко та Костянтин Маруженко.

Впливові сусіди Чеботаря

Свій маєток дочка заступника міністра МВС Оксана Чеботар побудувала у лісовому заказнику місцевого значення «Чернечий ліс», який знаходиться в межах земель Лісниківської сільської ради.

Чеботар був призначений заступником Авакова за рекоментацією Турчинова – одного з керманичів “Народного фронту”, до лав якого входить Аваков. І так вже сталось, що родичі Турчинова і Чеботаря є сусідами…

Раніше землі лісу перебували у постійному користуванні ДП «Боярська лісова дослідна станція». Однак, у 2006 році розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, землі лісу передали до земель запасу села Лісники. У 2007 році Лісниківська сільська рада прийняла рішення зарезервувати землю на 5 років, у зв’язку з тим, що не затверджено Генеральний план села і не внесені межі населеного пункту на місцевість.

Однак, вже у 2008 році, всупереч попередньому рішенню, сільська рада надає дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва житлових забудов 32 громадянам.

Аби не допустити вирубки зелених насаджень й приватизації лісового заказника «Чернечий ліс», Головне управління Держкомзему у Київській області звернулось до Державного комітету земельних ресурсів та Мінприроди України з вимогою провести перевірку щодо законності виділення землі. Оскільки «передача земель відбулась із порушенням земельного і лісового законодавства, зловживанням службовим становищем та перевищенням повноважень з боку державних службовців», – йдеться у листі заступника начальника ГУ Держкомзему у Київській області Юрія Вязьмітінова.

Держземінспекція після проведення власної перевірки підтвердила – надання земельних ділянок у власність — не є можливим, оскільки не було затверджено Генеральний план села Лісники.

Протягом останніх років прокуратура міста Києва намагалась повернути незаконно роздані землі у державну власність. Однак, безрезультатно. І на території заказника «Чернечий ліс» таки звели маєтки: 75 соток сторічних дубів знищила безпосередньо сім‘я заступника міністра МВС Сергія Чеботаря. Відповідно, до державних актів на землю, на Оксану Чеботар у селі Лісники на вулиці Підлісній записано саме 75 соток землі, й будинок номер 19 на вулиці Підлісній.

Та Чеботарі не єдині знищували територію заказника. Іще 75 соток, які розташовані по сусідству із землею Чеботарів, належать Аліні Яворській. Це бізнес-партнерка чоловіка Оксани Чеботар — Олега Поліщука. Аліна Яворська та Олег Поліщук є співзасновниками транспортної компанії «А.Т.Н».

Одразу, за маєтком Оксани Чеботар розташована земельна ділянка Раїси Вишневської, це сестра дружини Секретаря РНБО Олександра Турчинова. Який, до речі, і пропонував призначити Чеботаря заступником міністру Авакову.

Телепрограма «Наші гроші»